Сайт об украинском мини-футболе - Национальная сборная Украины
 

МИНИ-ФУТБОЛ на УКРАИНЕ

 




Меню сайта

Категории раздела
Избранное [6]

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Форма входа

Главная » 2013 » Апрель » 1 » Сич: Наші хлопці ще не сказали свого останнього слова
23:57
Сич: Наші хлопці ще не сказали свого останнього слова
Пауза в чемпіонаті – це прекрасна нагода поцікавитися у головного тренера команди не поточними справами, а спогадами про минуле. В інтерв’ю клубній прес-службі Микола Сич згадав про кар’єру футболіста та зародження «Енергії».   


- Миколо Анатолійовичу, як почалася ваша професійна кар’єра футболіста?

- Усе почалося у непростий для нашої країни період – кінець 80-х років. У 1989-му я навчався у львівському спортінтернаті. Мене та Володимира Шарана, Олександра Чижевського і Руслана Забранського у примусовому порядку забрали в «СКА-Карпати». Там ми десь тиждень займалися. Після чого «армійці» відійшли від цього футбольного проекту, натомість розпочалося відродження «Карпат». За ініціативи Карла Мікльоша нас, 11-класників із спортінтернату, запросили в «зелено-білу» команду. Так почалася моя професійна кар’єра. Заграв в основі не відразу, так сталося, що Андрій Чікало зазнав травми. Мене випустили на поле замість нього. З того часу місце лівого захисника на два роки в «Карпатах» забронював за собою.

- Із «Карпат» ви пішли у той час, коли команду очолював Мирон Маркевич?

- Так, Мирон Богданович прийшов у «Карпати» зі своїм баченням побудови команди, підбору виконавців. Поспілкувавшись із Маркевичем, зрозумів, що потрібно шукати іншу команду. Так почався мій польський етап кар’єри. У 1991-му році багато наших співвітчизників їздили в цю країну за крамом, а я грати у футбол. Починав виступати за першоліговий «Хімік» (Бидгощ), а закінчив у команді «Варта» (Познань) із вищої ліги. Загалом у Польщі грав близько двох років. Цікавий досвід. У дорозі зі Львова до Польщі доводилося постійно переживати стрес. В ті часи був поширеним рекет, який оббирав звичайних громадян. Було непросто. Мешкав у готельному комплексі в невеличкому номері. Зараз побутові умови у футболістів значно кращі.   

Після повернення із Польщі деякий час грав за команду львівського ФК «ЛАЗ», яку тренували Володимир Мандзяк та Лев Броварський. А потім мене запримітив Віталій Кварцяний. На його запрошення я на півтора роки перебрався у «Волинь». Там пройшов хорошу школу.

- Чим запам’ятався Віталій Кварцяний?

- Перш за все, це особистість і хороший тренер. За свою кар’єру іншого такого тренера я не зустрічав. Віталій Володимирович є фанатом своєї справи. З ними було цікаво працювати. Ніколи не пробачав футболістам ситуацій, в яких вони могли «дати задню», поберегти ногу. Команда Віталія Кварцяного брак майстерності компенсувала самовіддачею. Установка на матч навіть проти найсильніших команд була одна – суперник пройде нас, ви не отримаєте зарплати, зупините – отримаєте преміальні. Якщо коротко – вмерти, але не пропустити.

- Як опинилися у маленькому футболі?

- Після «Волині» грав у дрогобицькій «Галичині». Деякий час виступав за цю команду. А потім переїхав у «Поліграфтехніку» з Олександрії. Там зумів закріпитися, мені навіть довірили капітанську пов’язку, був одним із лідерів. Але отримав першу в кар’єрі серйозну травму коліна. Півроку лікувався, думав, що вдасться уникнути хірургічного втручання. А коли нарешті зробили нормальний знімок (томографи тоді були великою рідкістю), стало зрозуміло, що у мене розрив бокової зв’язки. Довелося зшивати і ще півроку сидіти на лікарняному. Тоді «Поліграфтехніку» очолив Роман Покора. Коли він тільки освоювався в команді, я йому був потрібен. А потім, коли Покора уже призвичаївся, виявилося, що я йому не потрібен. Тому довелося повернутися до Львова. Виступав за золочівський «Сокіл», з цією командою виборював Кубок області. Взимку 2001 року задля підтримки форми два рази на тиждень ходив тренуватися із ФК «Енергія». Ми займалися в залі, що на площі Петрушевича. Так я познайомився з Олександром Стефанківом, Володимиром Фелишином та Іваном Шимечком. Вони мене попросили виступити за «Енергію» на одному турнірі. Я погодився. Наша команда тоді перемогла. Потім Олександр Миколайович запропонував залишитися в «Енергії». Спочатку вагався, але потім вирішив таки погодитися. Серйозних пропозицій від футбольних команд не було, дружина була вагітна, тому не хотів їхати зі Львова. До слова, у квітні народився син, а в травні ми поїхали на турнір у Запоріжжя. Там довелося попасти на матч ДСС – «Інтеркас». Кияни грали під керівництвом Станіслава Гончаренка. За цим матчем також спостерігав Володимир Євгенович Матвіїшин. Після цього почалися розмови про створення професійної команди. Володимир Матвіїшин запропонував Олександру Стефанківу створити професійний клуб. А Олександр Миколайович саме про це і мріяв. Так усе у липні 2001 року почалося.                      

- Мабуть, на початках було важко конкурувати із іншими командами вищої ліги?

- Тоді в українському футзалі була гегемонія «Шахтаря» та «Інтеркасу». Але керівництво «Енергії» крок за кроком йшло до того, аби «зелено-білі» вибороли золото чемпіонату. Якщо на початках у матчах із «Шахтарем» та «Інтеркасом» було одне питання – з яким рахунком програємо. Адже різниця у класі була величезною. То потроху «Енергія» стала силою, з якою усі зобов’язані рахуватися. До прогресу команди долучилися усі тренери, які працювали із «зелено-білими» - Володимир Когут, Андрій Василитчук, Сергій Сафонов. До перших нагород команду привів Тарас Вонярха. У сезоні 2005-06 років під його керівництвом «Енергія» здобула срібло. Тоді я був тренером другої команди.  А в наступному сезоні Юрій Кобзар з «Енергією» здобув золото. Я був його помічником. Свою першу ж нагороду в якості головного тренера я здобув у сезоні 2009-10 років. «Зелено-білі» тоді фінішували в чемпіонаті третіми.
       
- У цьому сезоні немає явного лідера. Пригадуєте у своїй кар’єрі подібне?

- Ні, не пригадую. Раніше команди, зокрема «Енергія», часто ставали чемпіонами заздалегідь. Попереду, звісно, ще плей-офф, але в регулярному чемпіонаті «заруба» дуже серйозна. «Ураган» підсилився бразильцями, у «Локомотива» незмінний упродовж багатьох років склад, хлопці ще не були чемпіонами і сповнені бажання здобути золото. В ЛТК хороша молодь, хороша інфраструктура, звідси і результат. Ніхто не списує із рахунків «Єнакієвець». Олег Солодовник зі своїми бразильцями останнього слова ще не сказав. У нас хороші конкуренти, тим цікавіше буде уболівальникам.

- У світлі останніх невдач «Енергії» активізувалися скептики, які стверджують, що «зелено-білим» не до снаги здобути чемпіонство. Що можете відповісти на ці закиди?

- Вірю в нашу команду, впевнений, хлопці ще не сказали свого останнього слова. Так, взимку нам було потрібно підсилитися 1-2 виконавцями, щоби освіжити команду. Але, на жаль, тоді не вдалося цього зробити. Недавно запрошували на оглядини хлопців із великого футболу. Але відразу перебудувати футболіста і розраховувати на те, що він нас підсилить – це нереально. Тому ми відмовилися від них.

Будемо використовувати наявний ресурс. Маємо свої проблеми. Не може проблеми зі здоров’ям набрати форму Валерій Легчанов, не стабільний Євген Рогачов, бракує досвіду Павлу Пічкурову, не завжди впевнено на останньому рубежі грають обидва воротарі. Тому інколи нас лихоманить. Але як тільки виграємо 1-2 матчі, усе налагодиться, адже хлопці відчують упевненість у своїх силах. У плей-офф серія триватиме до трьох перемог. Ось ці ігри усе і покажуть. А зараз остаточні висновки робити зарано, основна боротьба попереду.

ИСТОЧНИК: http://www.energia.lviv.ua/news/intervju/804-sych-nashi-hlopci-sche-ne-skazaly-svogo-ostannogo-slova.html

Просмотров: 378 | Добавил: futsalukrain | Рейтинг: 0.0/0
Поиск

Календарь

>
> >
> >
> >
> >
Архив записей

Copyright MyCorp © 2020      Сделать бесплатный сайт с uCoz