 Цього гравця в українському міні-футболі не сплутаєш ні з ким. На
майданчику Сергій вирізняється філігранною технікою та працелюбністю, а
поза ним — гарними людськими якостями. Про стару-нову команду, про шлях
у міні-футбол, про медальні шанси "Енергії” та й загалом про життя — у
нашому інтерв’ю з вихованцем рівненського футболу, а нині гравцем
"Енергії” Сергієм Тригубцем.
— Сергію, цей сезон ти
розпочинав, як гравець "Тайму”, тепер ти — гравець „Енергії”. Чи не
шкодуєш, що втратив шанс вибороти золоті медалі у складі команди
Станіслава Гончаренка?
— Ні, за цим не шкодую, адже в "Таймі”
майже не грав, а в "Енергії” маю ігрову практику. По-перше, отримую
задоволення від футболу, а по-друге, вболівальники, можливо, отримують
задоволення від гри "Енергії” та від моєї зокрема. Не жалкую, що так
сталося, навпаки радий, що так сталося. З "Таймом” ми розійшлися в
дружніх стосунках. Ніхто ні на кого не ображається, всі все розуміють і
роблять свою роботу.
— Упродовж кар’єри ти виступав за різні команди. А як почуваєшся в теперішній "Енергії”?
—
Я завжди почував себе комфортно у львівській "Енергії”. І в теперішній,
і в тій, за яку грав і рік, і чотири тому. Загалом, в усіх командах
почуваюся нормально. Із „Таймом” у мене не склалося через те, що я
отримав серйозну травму. Довелося перенести чотири операції та
пропустити багато ігрового часу. Тому вирішив піти з цієї команди.
—
Про твого колишнього тренера Станіслава Гончаренка кажуть, що він
жорсткий у роботі. А що скажеш про методи роботи свого теперішнього
наставника Миколи Сича?
— Теперішній наш тренер Микола Сич, як і
Станіслав Гончаренко, дуже багато уваги приділяє дисципліні. У нас
немає такого, щоб хтось на когось зверхньо дивився. Всі в однакових
умовах. Тобто, хто кращий на даний момент — той і грає. Тому і
Гончаренко, і Сич — тренери, які на перший план ставлять командну
дисципліну, аби ми всі один одного розуміли, підтримували та добивалися
результату, який потрібен не окремим гравцям, а загалом цілій команді.
— Окрім міні-футболу, які види спорту ще захоплюють?
—
Цікавлюся всіма видами спорту, окрім таких зимових, як лижні гонки чи
біатлон. Граю в баскетбол та футбол, узимку іноді граю в хокей. Хоча на
загал, цікавлюся не лише спортом. Намагаюся всесторонньо розвиватися,
не замикаючись лише на чомусь одному. Передусім тому, що спорт є тільки
на цьому етапі мого життя, але рано чи пізно він завершиться. Тоді
треба, мабуть, буде ще чимось займатися після завершення спортивної
кар’єри.
— Чи маєш хобі?
— Люблю читати книги, а
раніше любив випилювати різноманітні фігурки з дерева та фанери. Їх я
часто дарував дітям. Ще раніше колекціонував значки.
— Відомо, що багато футболістів потрапляють у міні-футбол із великого футболу. А як ти прийшов у міні-футбол?
—
Ще в 1995 році я закінчив рівненський СДЮШОР. Коли рівненський "Верес”
вилетів із вищої футбольної ліги до першої, запрошував мене у свій
склад, але паралельно із цим мені на¬дійшла пропозиція від команди з
вищої ліги по міні-футболу... Я вирішив спробувати себе у міні-футболі.
Спочатку грав за "Случ”, потім ця команда розлетілася, і я почав грати
в першій лізі за МФК "Рівне”. Потім надійшла пропозиція від львівської
"Енергії”, яку я прийняв. Переїхав до Львова і разом з тодішньою
"Енергією” вийшов у вищу лігу. Потім у моїй кар’єрі був київ¬ський
"Інтеркас”, львівський "Тайм” і знову повернення в "Енергію”.
— Сергію, можна зробити висновок, що львівська "Енергія” для тебе є, так би мовити, рідною командою?
—
За весь період виступів у міні-футболі я найбільше часу віддав
«Енергії». Щодо київського "Інтеркасу”, то перші свої медалі чемпіонату
України, а саме бронзові та срібні, я здобув з киянами. Був там
найкращим бомбардиром команди. Словом, там теж себе комфортно почував.
В "Таймі” в мене теж нормально все складалося, якби не травма, яка не
дозволила мені певною мірою розкритися та заграти. "Енергію” як команду
я люблю та поважаю, бо вона дала мені шлях у міні-футбол, дала мені
футбольне ім’я. Завдяки "Енергії” я й зміг грати в таких класних
командах, як "Інтеркас” і "Тайм”.
— Порівняно з минулорічною "Енергією”, теперішній склад гравців кардинально змінився. З ким товаришуєш у команді?
—
Моє життя так складається, що я товаришую зі всіма гравцями, де б не
був і за які команди б не виступав. У мене немає такого, щоб я із
кимось не розмовляв, або на когось ображався. На майданчику у мене є
мої друзі, які в грі — мої суперники. Утім, це тільки під час гри. Це
футбол, тут кожен хоче перемагати, здобувати славу, грамоти, медалі...
— Розкажи про свою сім’ю…
—
Я одружений, дружину звати Юлія. З нею я знайомий уже п’ять років, але
одружилися два роки тому. Живемо разом. Вона займається танцями, але не
професійно, а для себе. Це її хобі. Юля всіляко мене підтримує не лише
тоді, коли ми перемагаємо, а й коли програємо. Вона — чудова дружина,
яку я дуже кохаю та поважаю.
— Якби була можливість щось змінити у житті, щоб ти змінив?
—
Попри те, що у моєму житті були і світлі, і темні смуги, я нічого не
хотів би змінювати. Нині я вдячний Богові за те, що все так сталося.
— Сергію, завершивши кар’єру гравців, багато футболістів стають на тренерську стежину. Твоє ставлення щодо цього?
—
Наразі я над цим не задумувався, однак упродовж своєї кар’єри намагався
запам’ятати підхід до справи різних тренерів, які мене тренували. Я
завжди це аналізую для себе. Якщо і стану тренером, то вже буду готовим
до цієї роботи.
ИСТОЧНИК: http://www.energia.lviv.ua/News.aspx?newsId=1482
|
