| Главная » 2013 » Январь » 3 » Євгенія Шаповал: «Не стою на місці, а увесь час росту»
19:49 Євгенія Шаповал: «Не стою на місці, а увесь час росту» |
Гравець збірної України з футзалу Євгенія Шаповал про підсумки року та перебування на Чемпіонаті світу в Португалії.
Свого часу Євгенія закинула танці, надавши перевагу жіночому футболу, який відчинив їй двері у світ.
25-річна
Євгенія Шаповал — єдина полтавка, яка увійшла до збірної України з
футзалу. Повернувшись із Португалії з чемпіонату світу, дівчина дала
інтерв’ю газеті «Вечірня Полтава».
— Офіційно збірна України з футзалу існує лише перший рік?
—
Так. А до цього на міжнародні змагання, скажімо, їхав наш клуб — при
цьому ми були командою, яка представляла Україну. І от нарешті Федерація
футболу України звернула увагу на жіночий футбол. Таким чином, уперше
ми виїхали на змагання не за рахунок клубу і не за власні кошти. Коли
надійшло підтвердження, що їдемо на чемпіонат світу, Федерація футболу
провела два збори. Спочатку на тренування до Києва викликали 21 гравця з
різних клубів України. На другий збір приїхало вже 17 гравців, котрі
перед цим змогли проявити себе. А на чемпіонат світу до Португалії нас
поїхало 14. Мушу сказати, завдяки футболу побувала в багатьох країнах.
По суті, він відчинив мені двері у світ. Досі не була в Бразилії,
Іспанії, відвідати ці країни — моя мрія. Наступного року чемпіонат світу
з футзалу відбудеться у Венесуелі. Тож маю докласти максимум зусиль,
щоб залишитися у збірній України й поїхати туди.
— Свого часу перед вами стояла дилема: залишитися у великому футболі чи вибрати малий?
—
У складі всеукраїнської молодіжної збірної я грала на футбольному полі.
Потім пішов поділ на великий і міні-футбол. Перший у Полтаві був не
дуже популярний серед жінок. Мене запрошували до клубів Донецька,
Харкова, Чернігова, які спеціалізувалися на великому футболі. Та я
залишилася зі своєю командою «Ніка-педуніверситет». І не шкодую. Наша
команда стала десятикратним чемпіоном України, у ній я виросла як
гравець. А коли почалися розмови про те, що буде створена збірна України
з футзалу, поставила за мету туди потрапити. І, мабуть, Бог почув мої
молитви й побачив мої старання, що я там опинилася.
— Чемпіонат світу в Португалії, по суті, став для збірної України з футзалу першим бойовим хрещенням.
—
Для участі в чемпіонаті відібрали десять найсильніших жіночих команд
(виявили бажання позмагатися набагато більше). Тому, вирушаючи до
Португалії, ми добре знали, що доведеться нелегко. Усі команди-учасниці
чемпіонату поділили на дві групи. До нашої групи увійшли команди з
Коста-Ріки, Малайзії, Росії та Іспанії. Остання — срібний призер
минулого чемпіонату — вважалася фаворитом. Перша перемога збірної
Коста-Ріки нас окрилила. Досі гру коста-ріканок ми бачили лише в
5-хвилинному відеосюжеті. Нас дуже здивувало те, наскільки ця команда
була підготовленою — суперниці добре навчені як техніці, так і тактиці
гри. А обіграли ми їх, мабуть, тому, що діяли більш злагоджено — та й
удача, схоже, була на нашому боці. Гра закінчилася з рахунком 2:0.
— А от перемогти іспанських футзалісток було просто нереально?
—
У цьому поєдинку тренер не ставив перед нами завдання: перемогти за
будь-яку ціну. Ми мали не пресингувати, а оборонятися й при цьому
показати достойну гру. Звісно, на даному етапі іспанки на півголови вищі
за наших футзалісток. У них усе поставлено на дуже серйозну основу.
Команда має аж 8 тренерів. У мене склалося враження, що це — єдиний
механізм, усі дії якого відпрацьовані до автоматизму. При цьому нашу
збірну зібрали на тренування в Києві лише за тиждень до вильоту — звісно
ж, це далося взнаки: ми програли іспанкам з рахунком 0:2. Хоч, мушу
сказати, до середини першого тайму їм не вдавалося забити гол у наші
ворота. По їхніх обличчях було видно, що вони нервують, суперниці
сварилися між собою. Їх не рятували навіть відпрацьовані комбінації,
вони ніяк не могли пробити наш захист.
— Зате у ворота малайзійок ви забили аж 17 голів! Це була слабка команда?
—
Як уже говорила, на чемпіонаті не було відверто слабких команд. Хоч ця
команда була дещо нижчого класу, порівняно з нашою. На цю гру ми мали
свою тактику: мусили забити у ворота суперниць не менше 11 м’ячів —
тоді, щоб потрапити до півфіналу, у поєдинку з росіянками нас влаштувала
б і нічия. Таким чином, у цьому матчі ми не оборонялися, а більше
атакували. Як наслідок, поставили рекорд усіх трьох чемпіонатів з
футзалу, забивши найбільшу кількість голів — аж 17 (на минулорічному
чемпіонаті збірна Бразилії забила у ворота суперниць 15 м’ячів). І в
цьому ж поєдинку наша Юлія Титова забила найшвидший за всі чемпіонати
гол — на 36-ій секунді від початку гри.
— Серед отих 17-ти голів є один і ваш.
—
Так, це був 15-ий за рахунком гол за 13 секунд до кінця матчу. Ми з
Аліною Горобець перехопили м’яч у суперниць, я вийшла один на один із
воротарем і, обігравши його, відправила м’яч у ворота. Емоції, звісно,
зашкалювали. Забити гол на чемпіонаті світу — це, мабуть, мрія кожного,
хто туди потрапив і не потрапив. Сподіваюся, це не останній мій гол на
змаганнях такого рівня.
— Зіграти внічию з Росією вам, на жаль, не вдалося.
—
Чому так сталося, зараз важко говорити. Ми були налаштовані на
перемогу, й до початку другого тайму все складалося на нашу користь. Та
пропустивши гол, скисли й почали грати — як ото кажуть: хто в ліс, а хто
по дрова. Один гравець пресингує, а троє — стоять у зоні.
— Усе-таки паніка — не помічник у футболі.
—
Так, панікувати — означає робити собі гірше. До того ж стало очевидно,
що головний арбітр — іранка — підсуджує росіянкам. Скажімо, третій гол
суперниці забили в наші ворота після свистка судді, коли наші гравці
припинили гру. Ми так і не зрозуміли, чому арбітр зарахувала гол після
свистка, і, мабуть, це остаточно вибило нас із колії.
— У будь-якому разі увійти до топ-п’ятірки на чемпіонаті світу — це класний результат.
—
Звісно, це не останнє й не передостаннє місце, а золота середина. До
того ж є до чого прагнути. Федерація футболу України пообіцяла частіше
збирати збірну в Києві, аби серйозніше готуватися до наступного
чемпіонату світу. Якщо так усе піде, то, можливо, колись і наша команда,
як нині бразильська, стане чемпіоном світу. До речі, на чемпіонаті ми
отримали кубок як єдина команда, яка за весь турнір не допустила жодного
грубого порушення.
— У Португалії вам вдалося хоча б трохи ближче познайомитися з країною?
—
До столиці Ліссабону з’їздити не вдалося. Хоча у вихідні здійснили
екскурсію до одного з найбільших міст — Порто. У ньому є свій футбольний
стадіон. Там якраз відбувалися змагання Ліги Європи серед чоловіків. Ми
зустрілися з фанатами, які фотографувалися з нами й вигукували: «У
команді України — найкрасивіші дівчата». До речі, й на чемпіонаті світу
було багато наших уболівальників — для нас це стало несподіванкою.
— Женю, знаю, що свого часу ви займалися танцями.
—
Так. А коли почала займатися футболом, різко закинула їх. Вдячна своїм
тренерам Сергію і Ользі Ягодкіним за те, що відкрили мені очі,
наскільки цікавий цей вид спорту — жіночий футбол. Я рада, що доля звела
мене саме з такими тренерами — значною мірою завдяки їм не стою на
місці, а увесь час росту.
— Ви говорите, що рівень гри на чемпіонаті світу вас просто вразив.
—
Знаєте, дуже хотілося б, аби в нашій країні міні-футболу приділяли
стільки уваги, як за кордоном. На жаль, у нас жіночий футбол — швидше,
аматорський. Наші футзалістки паралельно працюють і навчаються. А в тій
же Іспанії, Португалії, Бразилії жінки грають у футбол на професійній
основі й отримують за це гроші. Трьох українських футзалісток — Аліну
Горобець, Юлію Титову й Ірину Широку — запросили російські клуби — там
вони працюють за контрактом. В Україні ж про це можна тільки мріяти.
Ганна ЯРОШЕНКО «Вечірня Полтава»
|
|
Просмотров: 515 |
Добавил: futsalukrain
| Рейтинг: 0.0/0 |
| |
