МИНИ-ФУТБОЛ на УКРАИНЕ

"МИ ВИНАЙШЛИ МАРКЕТИНГОВИЙ ХІД"
- Андрію Антоновичу, яким чином ви пов’язали свою долю з футзалом?
- Напевне, з самого дитинства. Сам родом із Криму, а на півострові було багато гандбольних майданчиків. Наскільки себе пам’ятаю, грали у футбол на тих майданчиках. Це були різні формати, різні правила, але нами ця форма футболу сприймалась. Потім, коли навчався в КПІ, на той момент там уже не було великого поля, тож ігри першості та кубка інституту проходили в манежі чи на відкритому майданчику, типу гандбольного. Після цього пішов працювати в Інститут Патона, а там під боком теж був майданчик, схожий за форматом на футзальний, і ми там кожну обідню перерву грали у футбол, правильніше сказати - в міні-футбол. Співробітники Інституту Патона кожну обідню перерву (і влітку, і взимку) грали на майданчику трамвайного парку, а в суботу та неділю нас запрошували пограти. Є така людина Борис Басов, який донедавна працював у АМФУ. Він був організатором, до речі, разом із Михайлом Лободою та Миколою Пінчуком, котрий свого часу грав за молодіжну збірну України та київське "Динамо". У неділю на ігри приходили колишні динамівці, серед них іноді був і теперішній наставник національної збірної Михайло Фоменко. Ось так і грали в міні-футбол, а потім разом парилися в лазні. Це було в період із 1985-го по 1993 рр. Певне, то був фундамент тієї команди, яка виникла 1993 року.

- Як удавалося тримати команду на плаву у ті буремні часи?
- Ми, можна сказати, винайшли маркетинговий хід, бо фінансування було невелике, а витрати - чималенькі, тож виходили на контакт із київськими університетами. У певні моменти знаходили людей, які цікавилися й любили футзал, вони нам і допомагали. Першим університетом, де ми зачепилися, був КІБІ. Там був завідувач кафед­рою М. Дилинян - він нам дуже допомагав із залом, і перші кілька років грали в КІБІ, потім нам запропонували цікавіші умови в КПІ, тому змінили прописку й називалися відповідно - "Кий-Політех".

У подальшому склалося так, що в КПІ до футзалу стали ставитися гірше, адже перемкнулися на баскетбол, бо в них з’явилася професійна баскетбольна команда. Потім співпрацювали з Університетом фізкультури, тим більше, що тодішній президент АМФУ Геннадій Лисенчук був завідувачем кафедрою, а потім його замінив Микола Повисший, і їм було цікаво, щоби в університеті була команда. Ми знайшли спільну мову, відтак упродовж довгого часу з ними співпрацювали, тому називалися "Уніспорт" - університет спорту. Наразі активно співпрацюємо з Національним педагогічним університетом ім. Драгоманова. Хочу відзначити просто щиросердно відданий футболу, спорту загалом, колектив викладачів і керівників університету, з ідейним нат­хненником директором інституту ФВіС Олексієм Валерійовичем Тимошенком.

- Що можете виокремити за 20 років існування "Київ-НПУ"?
- За час існування команди можна оцінити її ефективність, як у бізнесі, де є показники KPI - ключові показники ефективності діяльності підприємства. Якщо взяти за основу ці показники, то можна визначити наступне: 20 років без перерви в українському футзалі, хто ще може таким похизуватися? Якщо взяти співвідношення кількості вкладених інвестицій до кількості вихованців, які грають на високому рівні, то воно в нас буде чи не найкращим, тобто при мінімальних затратах у нас дуже високий коефіцієнт виходу гравців. Я можу сказати так: якби зараз знайшлися люди, які би хотіли на базі нашого клубу створити команду екстра-ліги, то ми могли б із своїх вихованців, які грають у екстра-лізі, зробити її, не докладаючи особливих зусиль: Нестерук, брати Іванови, Коробка, Цой, Дєнюжкін, Чепорнюк, Кіндяков - уже набирається команда. Ми, напевне, є лідерами за постачанням легіонерів до інших країн, а географія така: Росія, Франція, Польща, Білорусь, Азербайджан, Казахстан, Німеччина, Бельгія, країни, де грали наші вихованці. У Росії наші хлопці грали у шести клубах. Це теж показник діяльності клубу, що означає, що ми не даремно штани протирали. Окрім того, можу привселюдно відзначити, що за двадцять років ми жодного разу не зверталися за допомогою до суддів. Ми граємо у футзал для себе й для людей - це наш принцип.

"НАША СИСТЕМА ПІДГОТОВКИ СУТТЄВО ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД РЕШТИ УКРАЇНСЬКИХ КОМАНД"
- Із чим пов’язуєте таку продуктивність клубної школи?
- По-перше, з довкіллям. Українські чемпіонати, особливо - старіші, були високого рівня. У кожному регіоні формувалася своя школа та свій напрямок на той період. Це змушувало бути гнучкішими, бо до кожного суперника доводилося якось адаптуватися, пристосовуватися, що розвивало гравців, причому виконавці були достатньо високого рівня. Тому безпосередньо тільки за рахунок самого рівня чемпіонату гравці росли. По-друге, ми одні з перших почали займатися дітьми, відтак нам є чим у цьому плані похвалитися, бо наші хлопці були чемпіонами та призерами чемпіонатів України, володарями Кубка. Відповідно ця дитяча школа стала фундаментом для подальшого зростання гравців. По-третє, в нас склався різносторонній і творчий тренерський колектив - В’ячеслав Щиденко, котрий відповідав за фізичну підготовку; Леонід Матьков, якого вважаємо сполучною ланкою між першою, другою та дитячими командами, Денис Філонов, який відповідав за дитячі команди. По-четверте, в зв’язку з тим, що в нас ніколи не було серйозних фінансів, ми завжди перебували в пошуку, чудово розуміючи, що ніколи не зможемо стати чемпіонами чи увійти в трійку призерів, тому що з тим бюджетом, що мали, це було просто неможливо. Хоча навіть при цьому одного разу шанс таки був. Якщо брати кінець 1990-х - початок 2000-х, то в деяких командах зарплатня одного гравця була вища, ніж бюджет усієї нашої команди.

Так воно й було, але це дозволяло нам робити інше - здобувати якийсь певний тренерський досвід. Ми все одно хотіли досягти результату, не просто вийти й побігати, а зняти скальп із якогось гранда, й команда може цим похвалитися. У клубі було створено власну систему підготовки гравців, через це наші гравці чогось та й досягли. Я вже багато поїздив і подивився, тож можу стверджувати, що наша система підготовки суттєво відрізняється від тієї, що є в інших українських командах. Вона спрямована на розвиток гравців. Коли грали на серйозному турнірі в Чехії, серед учасників був чемпіон цієї країни "Ера-Пак", і в його складі перебував бразилець Какау, який зараз тренує "Кайрат", то мені було дуже приємно чути, як він питав у мене: "На якому ви місці у вищій лізі?" Я сказав: "Узагалі-то ми граємо в першій лізі". На що він сказав: "Як? У вас гравці так технічно підготовлені, що ви не можете грати в першій лізі?" Тобто він нам просто не повірив. Один із виконавців тієї команди, Владислав Гуменюк, на той час отримав офіційне запрошення грати в команді іспанської примери "Фісіомедіа Манакор".

- Чому ж він туди так і не потрапив?
- Це неприємна, але дуже пов­чальна історія. Я тоді як тренер і президент клубу зрозумів, що в роботі з молодими гравцями дуже важливо звертати увагу на сім’ю, тому що близькі люди можуть чинити значний вплив на психологію гравця. У молодого хлопця не завжди є власна думка. Там узагалі не йшла мова про гроші, щоби нам виплатили якусь компенсацію, більше того, клуб брав на себе витрати з доставки гравця, тобто оформлював візи й влаштовував переліт, а іспанська сторона прий­лмала його й зустрічала, відтак усе вже було організовано. Але втрутилася третя сторона, яка завадила кар’єрі цього гравця. Найімовірніше, там була психологія батьків, бо вони думали, що клуб хоче зняти великі гроші з іспанців, але, чесно кажучи, мені не зрозуміла їхня позиція, й це не вкладається в голові. У хлопця закінчувався контракт, і він мав поїхати, клуб усе зробив, але люди захотіли все організувати самі, відтак отримали результат - він навіть не поїхав у Іспанію, квитки були здані. Це прикро для клубу, з позиції реклами, бо якби вихованець грав у найкращому чемпіонаті Європи, то це було би зайвим доказом правильного напрямку роботи клубу в галузі підготовки гравців. Проте я вважаю, що вже саме запрошення про дещо говорить. Та й для вихованця це мало би важливе значення. Якщо говорити об’єктивно, то не думаю, що він би міг там заграти в якійсь команді в основі на рівні примери, адже там дуже жорсткий відбір: окрім техніки та мислення, вимагаються й специфічні фізичні дані - там справді відбирають найкращих. Але якби він покрутився на тій кухні два-три роки, то в будь-якій українській команді був би зіркою або міг би заграти на рівні в російському чемпіонаті. Це другий мінус, що так бездарно закінчилася кар’єра цього перспективного гравця.

"КЛУБ РОБИТЬ ІМ’Я ГРАВЦЕВІ"

- Які бувають труднощі в молодих гравців під час переходу в дорослий футзал?
- У нас досі багато хто не розуміє, що клуб - це та організація, яка допомагає й робить гравців. Молоді гравці думають, що їм Бог дав - і все, тож вони роблять послугу клубу, що вони тут ще грають і тренуються, та не розуміють того, що саме клуб робить їх гравцями. Клуб робить ім’я гравцеві, укладає в нього свою працю, робить із нього професійного гравця. А якщо не буде ФК, то гравець не зможе стати професіоналом. Зараз, коли беремо молодого хлопця, то я все намагаюся дізнатися більше й докладніше про його сім’ю - такий, мабуть, наш український менталітет, і це треба враховувати. Під час переходу в дорослий футзал цей фактор не можна відкидати.

- Чи був колись етап у історії команди, коли відчували, що вона може досягти чогось більшого?
- Це було тричі. Уперше 1996 року, коли мали самобутню та індивідуально дуже різнопланову команду. Ми реально були за крок од четвертого місця, адже у чотирьох матчах, що залишилися, нам треба було набрати 6 очок, а з усіма грандами ми зіграли до того. Однак на виїзний тур команда приїхала ушістьох (на першість області тоді платили значно більше, а це було весною). Удруге, коли об’єдналися з "Корпією". Нам хотілося бути сильнішими. Зібралися два президенти й вирішили, що для підсилення нам необхідно об’єднати наші бюджети, вибрати з обох команд найсильніших гравців, стати потужнішими в спортивному плані. У тієї команди були дуже хороші перспективи, й дуже важливо, це була сбалансована команда в усіх відношеннях. У нас був дуже хороший підбір гравців - Брунько, Давидов, Лук’яненко, Васильєв, Струтинський, Давиденко та інші. Ця команда могла боротися за медалі, але, на жаль, так склалося, що в мого партнера виникли фінансові труднощі, а він був основним інвестором, і фінансування різко упало. Перед командою постало питання думати не про щось високе, а про те, як дожити до закінчення сезону. Це була спроба двох керівників щось створити, тож якби цих негараздів не трапилося, то в усьому було би взаєморозуміння. Ми були амбіційні й хотіли досягти чогось більшого. Утретє, це команда на базі вихованців нашої дитячої школи - брати Іванови, Коробка, Пантелейчук, Шувалов, Коваленко, Гуменюк. Бодай трошки додаткового фінансування та підсилення кількома досвідченими й кваліфікованими гравцями, то ця команда на той період змогла би вирішувати високі завдання.

"НАД НАМИ ІНОДІ СМІЯЛИСЯ, АЛЕ ЦЕЙ ФУТЗАЛ ДАВАВ РЕЗУЛЬТАТ"
- Із чим пов’язуєте такий підйом українського футзалу в 90-ті роки минулого століття?
- Однією з причин підйому рівня збірної та чемпіонату було те, що в команди приходили кваліфіковані гравці, великі індивідуальності - Корідзе, Косенко, Москвичов. У нас грали Чечуга, Сафронов, Янчук. Український футзал розвивався, бо в кожному регіоні була своя школа. Як таких, методик підготовки футзалістів не було. Кожен тренер і гравці придумували власну схему, тренувальний процес робився під футзал і, відповідно, в кожному регіоні відбувався самос­тійний розвиток. Також великий вплив чинили зали, команди були змушені, підлаштовуючись під них, розробляти свою модель гри. Це все надавало колориту українському чемпіонату. Гравці команди постійно перебували в стані творчості, кожен мав щось вигадати, щоби зіграти з кимось іншим. Ми вигадували схеми гри, які були нашим ноу-хау для українського чемпіонату, що стало однією із запорук того, що "Київ" відбирав очки в грандів. Над нами іноді сміялися, але цей футзал давав результат. На жаль, зараз цього не спостерігаю, бо все якось стандартизовано, тож я вважаю, що це великий мінус нашого футзалу.

- Чому в Києві немає сильної команди в екстра-лізі, адже тут для цього є всі ресурси?
- Кожен хоче бути сильним, але одинаком бути сильним дуже тяжко. Ви думаєте, що я не хочу бути чемпіоном? Хочу, але чудово розумію, що сам не зможу це зробити. Потрібна довготермінова стратегія розвитку клубу, підкріплена фінансами та ефективною організаційною структурою. Існує два шляхи: 1) один господар - фінансово самодостатній і стабільний; 2) група господарів, які мають можливість колегіально вирішувати питання розвитку клубу. У другому варіанті складніше, адже треба шукати якісь компроміси, що непросто, бо треба враховувати інтереси всіх. Хоча є дуже цікаві й неординарні рішення. "Барселона" - це загальноміська команда, акціонерне товариство, але не звичайне. Якщо ви купили абонемент, то ви вже власник "Барселони". Ось, наприклад, 60000 уболівальників "Барселони" можуть зібратися й переобрати президента. Там немає конкретного господаря. Було би цікаво щось подібне зробити в Києві. Але в них, при всьому цьому, дуже жорстка організаційна структура. Ще однією проблемою є те, що в нас усе не прозоро, тому люди одне одного бояться, наприк­лад, ти мої гроші направлятимеш не туди, куди потрібно і т. п. Мені здається, якби в клубі була прозорість, чітка стратегічна лінія й довірливі стосунки в цьому плані, то немає різниці, скільки там буде господарів, мета ж у всіх одна - повага й відданість уболівальників.

- Чи є в Україні клуби, в яких усе поставлено на професійному рівні?
- У мене три освіти: технічна, підкріплена аспірантурою ІЕС ім. Патона, спортивна та менеджмент (магістратура за спеціальністю "спортивний менеджмент", де дипломною роботою була тема "Стратегічний розвиток футзального клубу"). До того ж, я в бізнесі та футзалі 20 років. Тому маю власний погляд на поставлене запитання, заснований на певних знаннях і досвіді. Якщо брати реально, то нині по-справжньому професійний клуб в Україні один - футбольний "Шахтар". "Металіст" потихеньку наближається до справжнього професійного клубу, а київське "Динамо", за яке я вболіваю, в плані професійної структури відстало. "Шахтар" пов­ністю відповідає світовим стандартам професійного клубу на всіх рівнях.

- Чому "Шахтар" не може добитися успіху в Лізі чемпіонів?
- Дуже поважаю "Шахтар", у мене навіть висить шалик, який подарували його вболівальники. Розумію, що Луческу скаржиться на те, що у чемпіонаті ігри не ті, але це один момент. Переглядаю ігри "Барселони", й у них також є багато суперників, які значно слабкіші. Цей фактор теж не можна відкидати, але дивився багато матчів "Шахтаря", тож можу сказати, що судді, м’яко кажучи, занадто лояльно ставляться до "гірників". Мало того, що суперники слабші за "Шахтар", так ще й судді посилюють це, тобто підсвідомо ті ж гравці відчувають, що в чемпіонаті до них будуть ставитися надміру м’яко. Іноді мені здається, що це призводить до того, що в низці гравців з’являються елементи розслаблення й певного піжонства. Ця лояльність потім позначається на швидкості та боротьбі, які зовсім інші на європейському рівні. Там лояльності немає, а як показує практика, можна чекати антилояльності. На мою думку, це досить вагома причина, яка заважає "Шахтареві". А для досягнення максимальних цілей необхідно в певні періоди створювати умови навіть жорсткіші, ніж ті, з якими зіштовхуються нині. "Тяжко в нав­чанні - легко в бою". Хотів би зачепити ще один аспект: українські команди натужно входять у весняний цикл євротурнірів - не вистачає серйозної ігрової практики. Чому би не змінити формат Суперкубка (або чогось іншого) та перед початком весняного циклу взяти й провести офіційний турнір між українськими командами - учасниками євротурнірів. Але це так, зі світу гіпотетичних ідей і фантазій. Я би дуже хотів, щоби українська команда перемогла в Лізі чемпіонів. Мені було дуже приємно, коли в Бельгії зайшов у крамничку й почав розмовляти з простим бельгійцем, то він знав Україну саме через команду "Шахтар". Коли ж свого часу побував і в Парижі, то також сталася схожа ситуація, але з київським "Динамо". Чим більше про нас знатимуть, тим більшим будемо користуватися авторитетом там, тому це важливо.

- Отож, головна проблема у суддівстві?
- Біда нашого спорту - досягнення результату будь-яким шляхом. На всіх рівнях маємо неадекватне суддівство, це вже, мабуть, щось ментальне. Потрібні зміни. Треба розуміти, що першими всі стати не можуть, а ніхто цього не розуміє. Ще можуть бути чисто психологічні фактори, бо всі ж - люди, відтак оті судді розуміють, що це - гранди, десь вони щось неправильно зроблять, і це може вплинути на їхню кар’єру. До того ж, немає об’єктивності в оцінці наших суддів - Колліна мене дивує. Його суб’єктивна оцінка далека від того, що відбувається насправді, тож позиція прикриття суддів заважає нам усім.

"ДИТЯЧИЙ ФУТЗАЛ - ЦЕ ОДИН ІЗ НАРІЖНИХ КАМЕНІВ ФУНДАМЕНТУ РОЗВИТКУ"
- Які ще проблеми нашого футзалу могли би виокремити?
- У нас багато проблем: організаційного, юридичного, стратегічного, фінансового характеру. Але хотів би загострити увагу на проблемі дитячого футзалу, бо це один із наріжних каменів фундаменту розвитку цього спорту. Його необхідно розвивати семимильними кроками. Одним із факторів, що цьому заважає, є "підстави". Ми зіштовхувалися з цим явищем на рівні дитячого чемпіонату. Воно ж потім, за 5–6 років, випливає, коли ці ж гравці "світяться" в інших командах. Бачив, як наша дитяча команда грала з іншою на Кубок України. Я професіонал і вже за бігом, мисленням, бачу, що ця дитина на 2–3 роки старше. У суперників грають діти, яким, начебто, 12 років, а у них уже вуса. Піймали тренера - дискваліфікуйте його, пройшло два-три роки - виплив цей гравець, поз­бавте чемпіонства, щоби не кортіло іншим. Тренер такої команди досягне локального успіху, але це лжеуспіх, який заважає всім іншим. Зміниться філософія в цьому плані, змінимо пріоритети, буде інша стратегія розвитку, відтак будуть інші результати.

- Що думаєте про легіонерів?
- Це питання треба розглядати в комплексі. Можна регулярно запрошувати легіонерів, але вони не наші, тож мені нецікаво дивитися на 10-х бразильців на полі. Мені хотілося би почути такі прізвища, як Косенко, Коридзе, Безу­г­лий, Москвичов та ін. Для цього потрібно розвивати дитячий футзал, прошарок професійного футзалу, а також не можна цуратися команд, які, скажімо так, не є лідерами, бо вони є базою підготовки гравців у сильніші команди. Коли це все буде на належному рівні, то в нас не буде потреби у стількох легіонерах, і можна буде запрошувати легіонерів високого рівня, які, з одного боку, зможуть показати нашим глядачам щось екстраординарне, з іншого боку, зможуть чогось навчити наших гравців. Спостерігав за тренуваннями, спілкувався з тими ж бразильцями, іспанцями - у них інший менталітет, вони розслабленіші, й нам треба цьому в них учитися. Вони розглядають футзал не тільки як роботу, а й як задоволення. Легіонери мають бути, але в обмеженій кількості і це мають бути легіонери достатньо високого рівня, тоді від цього буде користь. У кінці минулого чемпіонату бачив гру "Єнакієвця", хоча за однією зустріччю нелегко судити, та коли проти нас у Іспанії грав молодий Мігелін, то ми його зразу відзначили. Не можу оцінити їхніх бразильців як легіонерів високого класу. Не хочу їх образити, можливо, помиляюсь, але можу сказати, що десять років тому їх би не взяли в жодну провідну українську футзальну команду. Це зайвий раз показує, скільки ми втратили за ці роки. Я бачив гру Какау в "Ера-Паці" - гравців такого рівня треба запрошувати, вони допоможуть команді, якщо ще є таке поняття, як моральні якості, на які треба звертати увагу.

"У НАС ЗАРАЗ ЛИШЕ ПОЧИНАЄ ЗАРОДЖУВАТИСЯ КЛУБНА ІНФРАСТРУКТУРА"
- Скажіть, що за ці роки в нашому футзалі покращилося, а що погіршилося?
- Покращилося те, що зараз починає зароджуватися клубна інфраструктура, хоча років 10 тому, може й більше, я акцентував увагу на тому, що не можна захоплюватися командами. Скільки було команд-одноденок? АМФУ їм приділяла дуже багато уваги. Асоціація мала ініціювати й допомагати створенню сильних клубів. Зараз почали з’являтися такі клуби. "Ураган" - це вже клуб, хоча є ще куди зростати, й люди до цього прагнуть. Те ж можна сказати про "Енергію", "ЛТК" і "Локомотив". Чим більше потужних колективів, тим сильнішим буде наш футзал. Якби не було ФК і якоїсь програми, то ми би за 20 років не вижили, за тих мінімальних фінансів, які в нас були. Я за ці роки ніколи не міг би сам фінансувати цю команду, але завжди знаходилися люди, які допомагали, і дуже часто моя доля в розвитку клубу була меншою, тож "Київ" пам’ятає цих людей.

А в усьому іншому футзал регресував. Не хочу образити, але рівень гравців знизився. Модель гри більшості команд, яку спостерігаю, найімовірніше, - "бий-біжи", тобто акцент зроблено на швидкісно-силовий футзал, але не в кращому його розумінні. Великий мінус у тому, що загальна інфраструктура футзалу не отримала розвитку, деякою мірою навіть деградувала. Сподіваюся, що нове керівництво подивиться на ці речі по-іншому. У нас вийшло роз’єднання: жіночий футзал, дитячий, ветеранський, аматорський, професійний - все окремо, а воно має бути воєдино, щоби дати поштовх усьому роз­витку футзалу.

- Що слід зробити, щоби перша ліга отримала новий поштовх для такого розвитку?
- Хотів би виокремити основ­ні положення, які, на мою думку, сприяли б її розвитку:
- зональний принцип;
- напівпрофесійний статус, тобто можуть грати як гравці-контрактники, так і аматори;
- створення системи компенсацій за переходи гравців як усередині ліги, так і в екстра-лігу;
- дуже лояльні фінансові умови участі для створення масовості;
- запровадження нової системи суддівства - прозорість, обмеженість складу, зональність, перспектива зростання в екстра-лігу, жорстка відповідальність;
- широке інформаційне поле про лігу;
- створення позитивної атмосфери, спрямованої не на досягнення індивідуальних результатів, а на загальний імідж і взаємоповагу всіх учасників турнірного процесу;
- перейменування першої ліги у вищу для надання їй більш високої престижності;
- створення проміжного турніру "екстра-ліга - перша ліга", в якому могли б узяти участь найбільш фінансово спроможні команди першої ліги (починаючи з 2014 р.).

- Які подальші плани у вашого клубу?
- Хотілося би грати в екстра-лізі, але це потребує іншого рівня фінансування. Якщо хтось захоче з нами співпрацювати на партнерських засадах, то ми із задоволенням їх приймемо. Тим паче, що це ненормально, коли в Києві немає команди екстра-ліги. Але ми не хочемо грати просто як команда, ми хочемо, щоби це була структура, тобто щоби була друга команда в першій лізі, розвивався клубний дитячий та ветеранський футзал. Просто є такі речі, як "хочу" і "можу", тож нині я "хочу, але не можу". Для того, щоби вийшло "можу", потрібне бажання та прагнення інших людей. Сьогодні, виходячи зі своїх фінансів, у нас своя стратегія. Ми люди амбіційні, але, перш за все, люди справи та реалій.