МИНИ-ФУТБОЛ на УКРАИНЕ

«Разом із «Зорею» став чемпіоном СРСР»

Геннадію Анатолійовичу, як пройшло Ваше дитинство ?
Дитинство провів у Тамбовській області. Закінчив школу та технікум цукрової промисловості. Коли мені виповнилося 20 років, то приїхав до рідної сестри у Полтаву. Там пішов на ковзанку. Я дуже добре грав у хокей. До речі, я міг обіграти усіх гравців суперника та закинути шайбу. Мене замітив тренер Володимир Аксьонов (на жаль, нещодавно пішов із життя), який спитав: «Ти граєш у футбол ?». Я відповів: «У футболі стою у воротах». І все ж, у 1967 році отримав запрошення у полтавську команду другої ліги «Сільбуд». У цьому колективові перебував на других ролях, бо у «Сільбуді» грали сильні голкіпери - Володимир Козлов і Віктор Діордієв. Ці воротарі виступали у армійських колективах Одеси та Ростова – на – Дону. Влітку мене передали у ще один клуб другої ліги - «Дніпро» (Кременчук), де і розпочався мій шлях у командах майстрів.

Відомо, що Ви перебували у лавах ворошиловградської «Зорі», яка стала чемпіоном колишнього союзу…
У 1969 році я перейшов у команду «Шахтар» (Кадіївка), де мене помітило керівництво ворошиловградської «Зорі». У Ворошиловграді виступав три роки. Разом із «Зорею» став чемпіоном СРСР – 72. На золоту нагороду я не награв. У ворошиловградській команді виступали блискучі воротарі Олександр Ткаченко та Михайло Форкаш. Олександр був основним голкіпером, а Форкаш і я перебували в запасі.

Коли мене відпустили з ворошиловського клубу, то у 1973 році вирішив стати гравцем сімферопольської «Таврію», де заграв дуже впевнено. Став чемпіоном України та був визнаний кращим воротарем серед колективів другої ліги. Однак, закінчивши заочно інститут, потрапив на рік у армію. Так я з’явився в одеському СКА. Потім повернувся у «Таврію». У сімферопольській команді грав до закінчення 1977 року. Ми стали бронзовими призерами першої союзної ліги, а чемпіонське звання здобув московський «Спартак».

Чи правда те, що Вас запрошували у московський «Спартак» ?
У грудні 1977 року Костянтин Бесков наполегливо кликав мене у «Спартак». Я навіть приїхав у Москву. Московський клуб шукав заміну Олександру Прохорову. Мені сказали : «У нас з’явився молодий воротар із Астрахані Рінат Дасаєв. Він ще «сирий». Тому розраховуємо на тебе, як на основного голкіпера». У той час тренер із України Олександр Гулевський прийняв клуб «Крила Рад» (Куйбишев, нині – Самара). Олександр Петрович приїхав за мною у Москву зі своїми помічниками. Можна сказати, що Гулевський мене викрав. Я трохи жалкую, що не спробував себе у «Спартаку». І все ж, у Куйбишеві провів дуже вдалий сезон. Нам вдалося здобути путівку у вищу лігу.

Ви навіть їздили на святкування 65 – річчя самарської команди…
Так. Мені було приємно пригадати те, як я виводив на поле куйбишевську команду з капітанською пов’язкою. Найцікавіше те, що наприкінці року місцева газета «Волзька комуна» проводила опитування щодо визначення кращого спортсмена Поволжя. Обійшовши титулованих Олександра Гусятникова та Олександра Аверіна (велосипедний спорт), кращим став я.

Ви мали запрошення з багатьох клубів. Врешті – решт, вирішили залишитися у Куйбишеві…
Відомий тренер Віктор Носов запрошував у донецький «Шахтар». А ось Анатолій Зубрицький хотів бачити мене у лавах «Чорноморця» з Одеси. Навіть Валентин Іванов кликав у столичне «Торпедо». Я вирішив залишитися у «Крилах Рад». Мені подобалося грати у цій команді. На матчах у Куйбишеві завжди був повний стадіон, я був капітаном колективу. До того ж мені сказали, що у 1979 році відбудеться Спартакіада народів СРСР. Я отримав можливість потрапити у склад збірної РСФСР.

Геннадію Анатолійовичу, Вам вдалося стати призером Спартакіади народів СРСР. Розкажіть про це.
Ми здобули бронзові нагороди та отримали звання «майстер спорту СРСР». Почесне звання отримав тоді, коли мені вже йшов 33 рік. Пригадую, що матч за вихід у півфінал відбувався на московському стадіоні «Торпедо». Йшов сильним дощ. Як що не помиляюся, то ми обіграли ленінградську збірну. Після перемогу зайшов у роздягальню, де мене обійняв славнозвісний гравець кемеровського клубу «Кузбас» Віталій Раздаєв, який на півроку старший за мене. Зі сльозами на очах Віталік сказав: «Старий ! Ми з тобою - майстри спорту». Відслуживши у московському ЦСКА, Раздаєв повернувся у Кемерово. Він кожного року забивав 20 –30 м’ячів. А ось отримати почесне звання ніяк не міг. На Спартакіаді народів СРСР мрія Раздаєва здійснилася.

З яких причин вирішили повернутися в Україну ?
Моя сім’я жила в Україні. Тому і вирішив повернутися. Вийшло так, що Олександр Гулевський прийняв запорізький «Металург». Я став гравцем цієї команди. Потім трохи виступав у дніпропетровському «Дніпрі». Завершив кар’єру футболіста у команді «Колос» (Нікополь). Вийшло так, що у командах майстрів я виступав 15 років.

У 35 років потрапив у Вищу школу тренерів. У ВШТ провчився два роки. Завершивши навчання, отримав пропозицію стати головним тренером нікопольської команди «Колос», де я працював до закінчення 1987 року.

«Представники маленького Нікополя грали на рівних із московськими клубами»

Які фактори дозволяли «Колосу» зі скромного Нікополя перемагати такі колективи, як «Локомотив» (Москва), «Ротор» (Волгоград), «Даугава» (Рига) ?
Перший секретар Нікопольського райкому партії Володимир Остапченко був великим прихильником футболу. Він робив все для того, щоби Нікополь мав сильну команду. Володимир Іванович побудував чудову базу, де були майданчики, відновлювальний центр. Було також відкрито школу – інтернат. Звідти вийшли, на жаль, вже покійний Микола Кудрицький, відомий воротар Микола Медін, Сергій Художилов. Щодо дорослої команди, то у нас знаходили можливість створювати пристойні матеріальні умови. Тому в Нікополь приїздили сильні гравці з вищої ліги. Ті хлопці, які хотіли жити в Нікополі, отримували квартири. Футболістам також виділялися машини.

Представники маленького Нікополя гідно грали з московськими клубами ЦСКА, «Локомотив», ташкентським «Пахтакором», ризькою «Даугавою», волгоградським «Ротором»…У рідних стінах ми практично нікому не програвали. Фундаторами нікопольської команди «Колос» були Володимир Ємець та Геннадій Жиздік.

Чому Ви вирішили залишити «Колос» та переїхати у Миколаїв, де базувалася команда «Суднобудівник» ?
Ми намагалися потрапити у вищу лігу. На жаль, зробити цього нам не вдалося. Навіщо був потрібний якійсь Нікополь у вищому дивізіоні… Я захотів попрацювати в обласному центрі. Тому опинився у миколаївському «Суднобудівнику». Поспілкувався з першим секретарем обкому, побував у директора чорноморського заводу. Ці люди мені сказали: «Ви тільки приїжджайте. За Вами поїде молодь. Ми створимо усі умови для команди». Я «клюнув» на це. Зі мною поїхали багато пристойних футболістів, яким пообіцяли виділити квартири. На жаль, обіцянки не виконувалися. Попрацювавши півтора роки, вирішив залишити «Суднобудівник». До речі, коли попрацював у Миколаєві, Полтаві та Кривому Розі, то зрозумів, що у саме в Нікополі був справжній професійний клуб.

Незадовго до розпаду СРСР Ви переїхали в Київ. Хто Вас запросив у столицю України ?
Коли Валерій Борзов став Міністром спорту України, я отримав запрошення відповідати за футбол. Тому незадовго до розпаду СРСР переїхав у Київ. До речі, після роботи в Миколаєві, мені вдалося захистити кандидатську дисертацію. Коли була вакансія на кафедрі футболу Київського національного університету фізичного виховання та спорту, то я у 1992 році пішов працювати у цей навчальний заклад. Зараз продовжую викладати трудитися в університеті. Вже доріс до доктора наук, професора … Для того, щоби досягти цього, працював навіть вночі.

«Вітчизняний футзал досягнув великих висот»

Коли Ви очолили українську футзальну федерацію ?
В Україні існувало кілька футзальних команд. У Дніпропетровську вирішили провести установчу конференцію, бо виникла ідея створити організацію, яка б управляла футзалом у нашій державі. Конференція відбулася 10 березня 1993 року. Я поїхав як представник студентської команди. На посаду керманича українським футзалом висунули кандидатуру представника Дніпропетровська. Згодом хтось запропонував мою кандидатуру. У своєму виступі сказав: «Якщо Ви мені довіряєте, то готовий працювати». За мене проголосувало 8 чоловік із 14. Я одразу запропонував своєму конкурентові стати першим віце – президентом. Він відмовився. Після цього я нічого не чув про конкурента.

Чого вдалося досягнути вітчизняному футзалу в роки Незалежності ?
Я вважаю, що вітчизняний футзал досягнув великих висот. Ми регулярно проводимо чемпіонати України, у яких беруть участь 14 – 16 професійних команд. У нас є найближчий резерв – 20 колективів першої ліги, яких розподілено за територіальним принципом (західна та східна зони). Проводимо також змагання серед колективів другого дивізіону. Чотири роки тому було створено дитячо – юнацьку футзальну лігу. У цих змагання беруть участь спортсмени від 9 до 17 років. На жаль, ще не всі території України приділяють увагу розвиткові футзалу. І все ж, у нашій державі з’являється нові дитячо – юнацькі футзальні спортивні школи. Відкриваються також відділення футзалу при футбольних ДЮСШ. Перші випускники цих шкіл – брати Іванови, Сергій Чепорнюк. Сьогодні вони вже гравці збірної України. Зараз підростають футзалісти 1989 – 1991 років народження.

Приємно, що у нашій державі розпочали відкривають Академії футзалу…
Президент ЛТК (Луганськ) Юрій Шацький відкрив Академію футзалу. Юрій Михайлович побудував чотириповерхове приміщення. Він збирає кращих хлопців із України. Дітвора має можливість займатися зранку до вечора в ідеальніших умовах. Зараз у Луганську будується Палац спорту на 3000 місць. Це чудово ! До речі, перебуваючи у відрядженні, Президент України Віктор Ющенко, вирішив відвідати саме Академію. Знаю, що Віктор Андрійович був дуже задоволеним тим, що у Луганській області приділяють увагу молоді. Завдяки зусиллям Миколи Хаймурзіна, Академія відкрилася і в Донецьку. Відзначив би також роботу президента львівської команди ТВД Мирона Кіндія. Колектив ТВД має у своєму розпорядженні чудові три майданчики. Мені відомо, що є проект будівництва на околиці міста Лева Палацу спорту, який вміщуватиме 3000 глядачів. Думаю, що у нашого футзалу непогане майбутнє.

Чи достатньо виділяється грошей на український футзал ?
Ми маємо підтримку з боку ФФУ. Тут я хочу подякувати Григорію Суркісу. Однак, нам би хотілося мати постійного спонсора. Коли ми були у Санкт – Петербурзі на фіналі першого чемпіонату Європи серед молодіжних команд, то там на засіданні виступив головний тренер збірної Голландії. Він сказав, що у цій країни на футзал виділяється півтора мільйона євро. Це лише на рік ! Зрозуміло, що голландський тренер проблем немає. Він може полетіти на контрольний матч у будь – яку країну, виплачувати гравцям зарплату, преміальні. А коли дізналися, що голландські дівчата, які займаються футзалом, не мають фінансування, то тренер сказав: «Я готовий пожертвувати частиною своїх грошей для участі нашої команди в офіційних матчах».

Незважаючи на проблеми, національна збірна України двічі стала срібним призером чемпіонату Європи. А наша студентська збірна двічі здобувала чемпіонське звання європейського чемпіонату, одного разу виборювала срібні нагороди та чотири рази здобувала бронзу. Ми беремо участь практично в усіх фіналах чемпіонату світу та Європи. Це чудовий показник.

Зі збірною України хлопці можуть їздити по усьому світові. Наші гравці кілька разів побували в Азії, Африці… Я вже не кажу про те, що мої підопічні відвідали багато європейських країн. Завдяки вдалому виступу у збірній, наші футзалісти отримають проявити себе у сильних клубах Росії. У кращі російські команди запрошували Попова, Корідзе, Кудлая, братів Іванових.

«Росіяни заманюють гравців великою зарплатою, яку не можуть платити наші команди"

Багато хлопців, які переїздять у Росію, відмовляються виступати за нашу збірну. З чим це пов’язано ?
Росіяни заманюють гравців великою зарплатою, яку не можуть платити наші команди. Один із пунктів контракту українських гравців – відмова від виступів за національну збірну. А у Росії існує ліміт на легіонерів. Тому і наші хлопці стають «росіянами». Хлопці ж самі визнають, що хочуть трохи заробити. Хоча воротар Попов прагне повернутися у нашу збірну, бо у нього та інших українських гравців від збірної залишилися лише приємні спомини.

Розкажіть про свою родину…
У мене сім’я спортивна. Коли я грав у Луганську, то одружився на баскетболістці. У 1972 році у мене народився син Сергій, який, до речі, нещодавно дебютував арбітром футбольної Прем’єр – ліги. Він працював на матчі ФК «Харків» - «Металург» (Донецьк). А ось наприкінці 90 – х років, мій син був арбітром ФІФА з футзалу. Зараз Сергій – делегат УЄФА та кандидат наук, доцент. Він, як батько, має три вищі освіти.

У нас також народилася донька, яка, на жаль, швидко померла. Через це, у моїй дружині стався інфаркт. Три роки ми жил вдвох із сином. Згодом знайшов собі супутницю життя. Моя дружина Оля родом із Москви. Вона грала у гандбольній команді «Луч» (Москва) та була кандидатом у збірну. Ми живемо дуже щасливо. У сина також є вже своя сім’я. Моїй онуці 10 років. У пам’ять бабусі вирішили назвати доньку сина Наташею.

Довідка :

Геннадій Лисенчук. 61 рік. Закінчив Луганський машинобудівний інститут (1973), Сімферопольський державний університет (1979), Вищу школу тренерів у Москві (1982-84), аспірантуру Центрального інституту фізичної культури у Москві (1989).Виступав голкіпером у командах «Сільбуд» (Полтава), «Дніпро» (Кременчук), «Шахтар» (Кадїївка), «Зоря» (Ворошиловград), «Таврія» (Сімферополь), «Крила Рад» (Куйбишев), «Металург» (Запоріжжя). Тренував футбольні команди «Колос» (Нікополь), «Суднобудівник» (Миколаїв), «Ворскла» (Полтава), «Кривбас» (Кривий Ріг).

У 1991-1992 роках. працював провідним спеціалістом відділу спортивних ігор Міністерства України у справах молоді та спорту. З 1992 року - завідувач кафедрою футболу Національного університету фізичного виховання та спорту. З 1993 року– голова Асоціації міні-футболу (футзалу) України. З 1996 року - член технічного комітету міжнародної студентської спортивної федерації (FISU).

Член Наукової ради НУФВСУ, професор, доктор педагогічних наук, Заслужений тренер України, Заслужений працівник фізичної культури та спорту України, майстер спорту СРСР з футболу.

Бронзовий призер VII Спартакіади Народів СРСР у складі збірної РСФСР. Нагороджений Орденом "За заслуги" III та II ступенів, орденом "Знак пошани", Почесним знаком Федерації футболу України "За особистий внесок у розвиток українського футболу", знаком "Відмінник освіти України".

Найвищі досягнення збірних України під керівництвом Геннадія Лисенчука:

5 місце на молодіжному чемпіонаті світу (1994), 5 місце у фінальній частині чемпіонату Європи (1996), 3 місце на молодіжному чемпіонаті світу (1996), 3 місце на чемпіонаті світу (1996), 1 місце на молодіжному чемпіонаті світу (1998), 2 місце на чемпіонаті Європи (2001), 3 місце на студентському чемпіонаті світу (2002), 2 місце на чемпіонаті Європи (2003), 1 місце на молодіжному чемпіонаті світу (2004), 5 місце на чемпіонаті світу (2004), 4 місце на чемпіонаті Європи (2005), 3 місце на молодіжному чемпіонаті світу (2006).

ИСТОЧНИК: http://turnir.com.ua/futzal/intervija/03042009-lisencuk_beskov_napoleglivo_klikav_mene_u