МИНИ-ФУТБОЛ на УКРАИНЕ

Цей гравець (без перебільшень) - один з символів львівського футзалу. У 1998-у році Вацяк прийшов до «ТВД». Разом з цією командою вийшов до вищої ліги. А у 2003-у перейшов до «Енергії» і уже з цим клубом виборов поки найвизначніші нагороду для Львівщини – «золоті» медалі чемпіонів України 2006/2007 рр.

Учора Вацяк відсвяткував свої 32-роки. По завершенні кар’єри Сергій планує стати футзальним тренером, але поки - це ще дуже далекі плани. Як і у 2007-у, Сергій і далі один з основних гравців «Енергії», від якого в багато у чому залежить гра команди.

В інтерв’ю прес-службі клубу Вацяк розповів про свій футзальний вояж у Росію, вагання, коли запрошували до «ТВД», та найдорожчий подарунок у своєму житті.

- Взагалі-то зараз для мене найкращим подарунком є те, що усі близькі мені люди – дружина, діти, батьки – здорові, - розпочав розмову Вацяк. – Та найбільше у житті запам’ятався мені і один, так би мовити, матеріальний дарунок. Коли мені було шість років, тато подарував справжній шкіряний м’яч. Я вже тоді починав марити футболом, тому і радості мав – не передати скільки! Той м’яч навіть не наважився використати у практичних цілях – досі у квартирі батьків стоїть, як сувенір. Мій тато – Нестор - хотів, щоб я футболом займався ще, коли мені було зовсім небагато років. Думаю, багато у чому його сподівання виправдав.

- Твоїй молодшій дитині - Сергійчику півтора роки (у Сергія і Василини Вацяків ще є донечка Андріана – їй шість років). Наскільки знаю, ти хочеш, щоб він також футболом займався?

- Однозначно! В нього уже зараз головна іграшка – м’ячик. Сподіваюся, що Сергійчик досягне у футболі і футзалі зокрема усього, чого не досяг тато.

- Ти - чемпіон України, грав у Лізі чемпіонів. Маєш, про що у своїй кар’єрі шкодувати, не досяг, чого прагнув?

- Та є трошки. У збірній України, наприклад, не грав. Сподіваюся мій син туди потрапить (усміхається – Авт.). Також шкодую за пенальті, яке не забив у 2006-у році у фіналі Кубка України донецькому «Шахтарю».

- В тебе тоді аж сльози на очі навернулися…

- Ну так. Дуже сильно засмутився. Через це тоді втратили можливість здобути трофей. А мали хороші шанси: і під час самої гри, і під час серії післяматчевих пенальті, коли я і не забив.

- А про те, що не вдалося досягти великих здобутків у великому футболі, в якому починав свій шлях, не шкодуєш?

- Не особливо, адже сповна розкрився у футзалі. У великому футболі після школи пограв у командах з Львівщини – «Сокіл» та «Цементник». А взимку, як більшість на той час футболістів, грав у футзал. От одного разу і з’явився варіант поїхати до російської команди «Крока» (Нижній Новгород). Не сильно вагався – був молодий, у Львові особливо нічого не тримало. «Крока» виступала у вищій лізі, цікаво було спробувати там сили, та й умови непогані запропонували.

- Але довго в Росії ти не затримався.

- З’явився варіант пограти в одній з київських команд у вищій лізі чемпіонату України. А потім до «ТВД» мене запросив Мирон Кіндій.

- Одразу погодився?

- Для початку поставив умову. Тоді «ТВД» грало на чемпіонат міста – от я і вимагав, щоб команда перед собою ставила серйозні завдання підвищитися у класі. Все-таки, я тоді мав досвід виступів у вищій лізі і просто за гроші грати мені було нецікаво. Для мене це взагалі не головне – хочеться постійно чогось досягати у спортивному плані Мирон Кіндій, так би мовити, погодився і згодом "ТВД" потрапило до вищої ліги.

- Але це було не одразу. Тяжко було тобі, гравцю, що виступав у вищих лігах двох країн, виступати у нижчих дивізіонах?

- Було трошки. Навіть інколи жалкував, що не залишився у Росії чи Києві. Звісно ж, складно було уникнути думок, що я, так би мовити, «цар і бог» у нижчих лігах. Допомогло те, що був молодий і зумів перелаштуватися на відповідальну роботу й на тому рівні.

- Щойно «ТВД» вийшло до вищої ліги, ти одразу перейшов до «Енергії»…

- Трохи навіть шкодував, що не зіграв за «ТВД» жодного матчу у вищій лізі. З іншого боку розумів, що перейшов до команди, яка ставила вищі завдання, боролася за медалі. Як я вже казав, для мене це завжди відігравало велику роль. Тоді «Енергія» формувала нову команду і до неї влитися було не тяжко. Крім того, я, якщо розібратися, уже грав за «Енергію» раніше. Ще коли виступав у великому футболі за «Цементник», то й паралельно виступав за цю команду на першість Львова. Пам’ятаю, тоді грав разом із теперішнім президентом та віце-президентом – Олександром Стефанківим та Володимиром Фелишиним.

- До речі, чим тобі найбільше запам’ятався чемпіонський сезон «Енергії»?

- Нагородженням, очікуванням нього. Тоді для нас це було чимось особливим. Це вже зараз розумію, що того сезону нас зупинити не міг ніхто. Фактично, нам тоді було важливо самих себе не перелякатися. Що і вдалося.

- Цього сезону команда потрапила у кризу, але в останніх трьох матчах перемогла тричі. Смуга невдач завершилася?

- Дай бог! У нас нарешті стабілізувалися четвірки і вони дають результат. Наразі все нормально, і на цьому зупинятися не можна. Знаєте, є думка, що «Енергія» уже втратила шанси на чемпіонство. Я так не думаю – нічого ще не втрачено! Кажуть, що ветерани, які стали чемпіонами України (і я серед них), дещо розгубили мотивацію. Нічого подібного! Ми і далі так само віддані команді і результату. Ми вмотивовані і готові боротися знову за «золото»!

Архіви Вацяка

Як і у майже кожної людини, у Сергія Вацяка є хобі – він любить передивлятися архівні телезаписи. Та не прості…

- Часто переглядаю старі матчі за своєї участі. В мене їх ціла колекція – близько 50 поєдинків. Востаннє от дивився нашу гру з ізраїльським «Хапоелем». Тоді у елітному раунді ми перемогли – 4:3. Це була єдина перемога «Енергії» на цій стадії.