Про те чому не потрапив у харківський «Металіст», схильність до
травм і «рок збірної» прес-службі клубу у день свого 24-річчя розповів
гравець «Енергії» - «психолог і філософ» Денис Овсянніков.
10
грудня Денис відсвяткував уже другий день народження за час, що
перебуває у «Енергії». Тепер уже 24-річний футболіст до Львова з
Харкова переїхав 2007-го року, після того, як «зелено-білі» стали
чемпіонами України. Головний тренер «енергетиків» Юрій Кобзар
запрошував Овсяннікова (разом із Якуніним) ще у 2006-у – Дениса він
добре знав, адже перед тим працював з ним у Харкові чотири роки. Та
перше запрошення Денис прийняти не наважився.
- Для мене психологічно переїзд був складним, - пригадує Овсянніков.
- Я ж раніше тільки в Харкові жив, там грав. Крім того, я взагалі-то
людина, яка не дуже любить міняти обстановку. Мені дуже допомогла моя
дружина Олена, яка переїхала зі мною. Точніше, вона тоді ще не була
моєю дружиною – одружилися ми цього літа, під час відпустки. Її
підтримка для мене була і є дуже важливою.
- У Львові складно було адаптуватися?
-
Спочатку звикнути було непросто. Порівняно з Харковом, у вас тут зовсім
інший менталітет. По-перше - інша мова. По-друге - для тутешніх людей
значно важливіша релігія. Ці два спекти спочатку привертали мою увагу.
Я і сам більше почав долучатися до релігії, до церкви інколи ходжу.
-
А от в ігровому плані не складно було переходити, в команду, яка щойно
стала чемпіоном України, в якій все було ніби налагоджено?
-
Та ні. Мене чудово прийняли хлопці, я добре знав стиль роботи і вимоги
Юрія Кобзаря. До того ж - наставник завжди мене підтримував, допомагав
адаптуватися. Втім, спочатку все ж було непросто. Психологічно. Треба
було доводити свою, так би доводити, профпридатність фактично знову.
Нова команда, як не як.
- Юрій Кобзар, якщо не помиляюся, вас не тільки в «Енергію» привів, а й взагалі у футзал?
-
Так. Я саме закінчив 11-й клас футбольної школи харківського
«Металіста». Тоді Юрій Іванович і запропонував перейти у маленький
футбол. Ми ж тоді, як тренувалися і грали? Влітку на великому полі, а
взимку у футзал грали. Напевно, так мене Кобзар і помітив.
- А чому у великому футболі не залишився, все-таки вік у тебе тоді був молодий, ніби все попереду?
-
У мене у великому футболі шансів реально не було. Я фізично поступався
своїм ровесникам. В 11-у класі був низького зросту і худенький (десь
170 см і 60 кг.) На відміну від ровесників, пізніше виріс (зараз зріст
Овсяннікова – 179 см – прес-служба), а в школі я повільно розвивався. У
великий ж футбол ж брали фізично потужних хлопців. От я і вирішив
перейти у футзал.
- Якими якостями ти тоді Кобзаря зацікавив?
-
Напевно характером і самовідданістю. Я ж поки чогось не доб’юся, то від
свого не відступлю. Пам’ятаю, коли починав лише у футзалі, то багато
хто сумнівався, що я чогось досягну...
- ...а ти взяв і з часом потрапив навіть до збірної України.
-
Ну, це було не одразу і взагалі поки мої «стосунки» із збірною не
складаються. Хоча, напевно, сам винен. Мене тренер національної команди
Геннадій Лисенчук уже кілька разів викликав, а я все з якимись травмами
приїжджав. Як не одне, то інше... Але, факт лишається фактом, жодного
разу на повну силу у збірній виступати поки так і не зумів. Але нічого
ще не втрачено. Я так думаю: до збірної завжди можна потрапити, головне
відповідати своєю грою.
- Через що ж тебе так травми мучили?
-
Організм в мене такий – травмонебезпечний. Зі мною, як у Харкові лікарі
купу клопотів мали, так і у Львові. Знахідка для лікарів, без мене в
них би роботи не було (сміється – прес-служба). В мене часто стаються різні розтягнення та ін.
- А яка найскладніша травма, що ти її отримував?
-
Коли в школі навчався, то мені ніс зламали. Важкий був перелом – із
зміщенням, навіть, операцію довелося робити. Вже у часи футзальної
кар’єри отримав струс мозку. Десь місяць відновлювався.
- Ну досить про сумне. Що тобі в команді на день народження подарували?
- Гарну таку колекційну тарілочку із символікою клубу та привітаннями. Мені сподобалося.
- Святкувати із одноклубниками якось збираєшся?
- Ну, яке зараз святкування!? Сезон ж! От сьогодні були в сауні, то я символічно купив тортик і квасу.
- День народження – час підбивати певні підсумки. Ти своїм періодом в «Енергії» задоволений?
-
Так. Саме з цією командою я досяг найбільшого успіху у своїй кар’єрі –
здобув срібні нагороду чемпіонату України. Тут пліч-о-пліч граю із
більш досвідченими гравцями. Можна сказати, що час, проведений у
Львові, дав мені більше, ніж п’ять років у Харкові. Нарешті почав грати
у команді, яка ставить перед собою максимальні завдання. В такому разі
самому легше розкривати потенціал.
Крім усього, переїзд у Львів
– став першим переїздом у моєму житті. Зараз у мене, можна сказати,
починається новий період життя. Я тепер більш тверезо дивлюся на речі,
практичніше і реальніше. Менше витаю у хмарах.
- Що ж, тоді, як думаєш, а в чому реальні причини останніх невдач «Енергії» у цьому сезоні?
-
З часів чемпіонського сезону «Енергія» наполовину обновилася. Новим
гравцями (в тому числі і мені), як мені здається, бракує впевненості в
тому, що ми вийдемо на матч і переможемо. Хлопці, які вигравали
«золото», кажуть, що у чемпіонському сезоні виходили на поле і мали
відчуття, що уже 1:0 ведуть.
Що ж до досвідченіших футзалістів,
то, думаю, їм десь трошки бракує мотивації – все ж вже чемпіони. Коли
перший раз здобуваєш такий титул, то звісно це робиш із значно більшим
бажанням.
- Якщо говорити про частину гравців, що не ставали чемпіонами, до якої належиш і ти, що вам потрібно, щоб набути впевненості?
-
Можливо, перемогти кілька матчів поспіль. І не просто розгромити
суперників, а, наприклад, здобути кілька вольових перемог. Такі
перемоги завжди дуже допомагають повірити у свої сили.
- До речі, щоб ти сам собі побажав на день народження?
-
Спершу побажав би собі, щоб мене оминали травми. По-друге, хотілося б у
більшій степені стати, так би мовити, оптимістом-максималістом, бути
менш самокритичним. А то я люблю себе пригнічувати, накручувати, що все
погано. Тоді і справді все погано стає. Добре, що є близькі люди, які в
такі моменти підтримують. Дуже не люблю переживати негаразди на самоті,
хочеться з кимось поділитися.
- І з ким найчастіше обговорюєш свої проблеми?
-
З дружиною. Вона, можна сказати, мій психолог. До речі, я і сам
психологією цікавлюся. Зараз, наприклад, читаю книгу Дейла Карнегі «Як
перестати непокоїтися і почати жити» І філософські напрямками мені
цікаві – читаю Паоло Коельо. Цікаво мені в людях розбиратися, та й в
самому собі.
ИСТОЧНИК: http://www.energia.lviv.ua/Pages/News.aspx?newsId=555
|