Сайт об украинском мини-футболе - Национальная сборная Украины
 

МИНИ-ФУТБОЛ на УКРАИНЕ

 




Меню сайта

Категории раздела
Избранное [6]

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Форма входа

Главная » 2013 » Декабрь » 3 » Віталій Засморжук: "Продовжую насолоджуватись футболом"
00:42
Віталій Засморжук: "Продовжую насолоджуватись футболом"

П’ятдесят чотири роки виповнилося днями спортивному директору МФК "Кардинал-Рівне", директору Рівненської дитячо-юнацької спортивної школи №4, а у минулому футболісту і тренеру, Віталію Засморжуку. Чемпіон області з футболу, двічі чемпіон України серед ветеранів, срібний призер Першої ліги чемпіонату України з футзалу – він і нині живе спортом. Усе, про що хотілося і вдалося поговорити з Віталієм Степановичем, звісно умістити в один матеріал не вдалося. Тому, продовження інтерв’ю із директором, футболістом та тренером – з часом читайте на нашому сайті. 

 

Досьє: Віталій ЗАСМОРЖУК
Дата народження: 24 листопада 1959 року
Знак Зодіака: Стрілець
Місце народження: село Томахів, Гощанського району, Рівненської області
Хобі: час, проведений із сім’єю
Улюблена музика та фільм: різножанрові

- Віталію Степановичу, як футболіст і тренер Ви багато зіграли і досягли. З чого почалося становлення спортивної кар’єри?
- Серйозне знайомство з футболом, як і у більшості підлітків того часу, у мене відбулося в дитячо-юнацькій спортивній школі. У моєму випадку – це була Гощанська ДЮСШ. Туди я прийшов сам, бо з дитинства марив грою київського «Динамо», яке у ті часи гриміло на всю Європу. Моїми кумирами були Йожеф Сабо, Ференц Медвідь, Володимир Мунтян та інші. Це був 1977-й рік. Розумієте, у ті часи в нас не було так багато розваг. Хлопці зранку і до ночі грали у футбол, або хокей. А спортивні кумири молоді були своєрідними героями. Усі намагалися їх наслідувати.

 

- Пам’ятаєте першого тренера? Перші заняття в спортивній школі?
- Перший тренер – Віталій Журавльов. Саме він навчав мене першим азам гри. Тренування? Тоді у дітей, що займалися в ДЮСШ, навіть в провінції, не було проблем із м’ячами, виїздами на різноманітні змагання. Ми про таке не думали. Але певні проблеми в нас таки були. (сміється). У 1977-му придбати футболку з логотипом відомої спортивної фірми, наприклад, Adidas, було практично неможливо. Тому ми з хлопцями купували звичайні футболки і власноруч малювали на них логотипи, від руки.

 

- Першу офіційну гру пригадуєте?
- Так. Зіграв на першість Гощанського району серед загальноосвітніх закладів. Грав за Бабинську ЗОШ. У тому сезоні ми виграли першість району.

 

- Рано, чи пізно старанного молодого футболіста мали помітити і на обласному рівні. Як це сталося?
- Займаючись у Гощанській ДЮСШ, отримав запрошення до юнацької збірної області. Особисто від Володимира Шморгуна. Брав участь у зборах. Тоді це був для мене фантастичний досвід. Я отримав можливість в товариських матчах зіграти проти найсильніших аматорських клубів області (як рівненський «Водник»), а найголовніше – проти команди майстрів, футбольного клубу «Авангард».

 

- Віталій Журавльов та Володимир Шморгун – чим запам’яталися вам ці люди?
- Обидва вони – чудові футбольні тренери. Згадую лише теплими словами. Віталій Журавльов – перший мій тренер, допоміг мені зробити у футболі перші кроки. А Володимир Шморгун, він був ще й психологом. Знаєте, часом у пресі доводиться читати інтерв’ю гравців київського «Динамо». Усі вони погоджуються в думці, що Валерію Лобановському, аби його зрозуміли гравці – достатньо було лише глянути. Після цього погляду «динамівці» вже точно знали, що робити і куди бігти. Подібними психологічними мотиваційними вміннями володів і Володимир Шморгун. Він міг одним поглядом і налаштувати психологічно на матч і вселити впевненість.

 

- Як довго Ви тренувалися під керівництвом Володимира Шморгуна?
- Півтора роки. Потім нашу співпрацю перервала моя служба в Радянській армії.

 

- В армії з футболом також не розлучалися?
- Зі службою мені взагалі пощастило. Служив у Ленінградському військовому окрузі. В нас було дуже насичене спортивне життя: постійні першості військового округу, спартакіади. Я регулярно грав у футбол за свою військову частину.


- Зараз молоді люди, які серйозно займаються футболом, на службі в армії часто просто рахуються. Насправді ж час служби проводять на тренуваннях. Чи були у Вас поблажки на час військової служби?

- Скажу чесно – так, були. Моя служба в армії – це постійні тренувальні збори, важливі матчі. Звісно, керівництво постійно йшло назустріч. І, власне, самої служби упродовж тих двох років у мене було мало. Але тренування дали результат. У 1980-му році моя команда перемогла у першості Смоленської армії.

 

- Після служби одразу повернулися до Рівного?
- Ще під час служби в армії отримав декілька запрошень від футбольних клубів з Прибалтики. Ми часто грали з ними товариські матчі, тож мою гру могли помітити. Але тоді я був молодим і свою роль зіграла ностальгія за домом. Після повернення грав деякий час за команду Бабинського цукрозаводу. Мені запам’ятався матч Кубку області проти рівненського «Торпедо». Тоді це був передовий аматорський клуб Рівненщини. Одразу після гри зі мною зв’язався керівник тієї команди, легендарний Володимир Лазаревич (саме ця людина свого часу стояла біля витоків першого професійного футбольного клубу на Рівненщині – «Колгоспника»), і запросив виступати за «Торпедо». Потім я встиг пограти паралельно за аматорські колективи «Колос» (Ківерці) та «Сільмаш» (Рівне).

 

- Чи думали тоді, що опинитеся у команді майстрів?
- Міг лише мріяти про таке. Але це сталося. У 1984-му. Емоцій було стільки, що бігти на тренування був готовий хоч серед ночі та босоніж. Тоді захищати честь команди майстрів – було вершиною бажань усіх молодих людей, що захоплювалися футболом. Не можу не пригадати останні роки існування рівненського «Вереса», коли заманити туди когось із футболістів було справжньою проблемою. У наші часи такого не було.

 

- «Авангард» тоді тренував інший легендарний спеціаліст Володимир Трошкін. Це він відкрив Ваш талант для професійного футболу?
- Так, до «Авангарду» мене запрошував Трошкін. Але не вважаю, що причиною такого запрошення став талант. Я був швидше футболістом-трудоголіком, ніж талантом від Бога. Багато працював над собою. Можливо, саме це підкупило Володимира Трошкіна. Зараз я думаю, що те запрошення заслужив своєю працею.

 

- «Авангард» став першим професійним спортивним клубом у житті. Чим відрізнялися заняття в аматорських та професійних футбольних командах вісімдесятих?
- До «Авангарду», граючи в аматорських клубах, я ходив на тренування два-три рази на тиждень. Та і заняття були прості: відпрацьовували передачі, удари. В команді майстрів все складніше. Тренування були регулярними, ми займалися фізичною підготовкою, відпрацьовували комбінації, були тактичні заняття. До того ж, на такому рівні вже було організовано харчування для спортсменів. Декого, клуб навіть забезпечував житлом. Я був щасливий залишатися частиною тієї команди, тренуватися і грати поряд із такими футболістами, як Чирков, Яковишин, Шаламай, Гриценко, Калиш. Дивився на них, як на легенд. Тоді разом з командою провів навчально- тренувальний передсезонний збір у Хусті (Закарпаття). Непогано себе проявив. Пригадую, один із матчів ми провели із вінницькою «Нивою». А у тому сезоні Другої ліги чемпіонату СРСР «Авангард» точно потрапив до топ-десятки.

 


- В команді майстрів Ви виступали не так довго, як того хотілося. Чому?
- Так, в «Авангарді» провів лише півтора роки. Як я вже розповідав, запрошував до команди мене Володимир Трошкін. А через деякий час до нього приєднався інший спеціаліст – Віктор Матвієнко. Тоді він саме повернувся з Москви, де проходив навчання. В «Авангарді» утворився тренерський дует Трошкін-Матвієнко. Останній привіз із Росії декількох футболістів, під власну модель гри. І до основного складу я потрапляв все менше. А з часом місця мені взагалі не знайшлося.

 

- Образа була?
- Звісно була. Я повністю викладався на тренування і досі вважаю – грав не гірше, ніж ті, хто виходив в основі. Просто тренери тоді в мене не повірили. Образа була. Але зараз усе це минуло. Тепер я сам знаю, що таке бути тренером. Це непроста робота. І часом справді доводиться обирати між двома талановитими молодими людьми. І комусь із них доводиться казати «ні». Це не значить, що ця людина погано грає у футбол. Просто саме у цю мить так складається життя. Образи ні на Трошкіна, ні на Матвієнко - зараз у мене нема.

 

- Після розчарування з «Авангардом» Віталій Засморжук знову повернувся в аматорський футбол?
- Грав за аматорські клуби та фізкультурні товариства: «Іскру» (Теофіполь), «Богун» (Броди). Був також цікавий такий епізод, коли ми з моїм другом В’ячеславом Судимаком створили власну команду на підприємстві, де працювали – «Рівнепромбуд». Назвали її «Будівельник». Тоді ми почали виступати у найнижчого ешелону чемпіонату області і поступово дійшли до золотих медалей першої ліги у 1991-му.

 

 

- Що сталося з командою після розпаду Союзу?
- Розпався Союз – розпався і наш «Будівельник». Мабуть, тоді і почалася така тенденція на Рівненщині, що чемпіони області припиняють своє існування. Як приклад зараз ми маємо «Хімік» і «Славію», які припинили виступи в чемпіонаті області з футболу.

 

- І «Хімік», і «Славія» зараз грають у футзал? Також наслідуючи приклад «Будівельника»?
- Перші кроки у цій грі Рівне зробило трохи раніше, у 1989-му. Тоді команда Рівненського домобудівного комбінату (одне із підприємств, що належало до «Рівнепромбуду») зіграла на Всесоюзних змаганнях на призи газети «Комсомольська правда». Тоді я вперше грав у міні-футбол на такому рівні.

 

 

- Як виявилося, те знайомство з міні-футболом стало дружбою на довгі роки?
- Так. Потім у Рівному з’явився міні-футбольний клуб «Будівельник». Згодом, вже у Кубку та Чемпіонаті України ми грали під назвою «Случ», потім був МФК «Рівне», «Кардинал-Рівне». В усіх цих клубах я грав, або займався тренерською роботою. А іноді – навіть поєднував усе разом.

 

 

- Дещо відійти від справ футзальних довелося лише у 2004-му, з приходом на посаду директора ДЮСШ?
- Не зовсім. Так, тоді я передав обов’язки тренера МФК «Рівне» Юрію Баховському. Але футбол і футзал – досі живуть в мені. Після того, коли я погодився на пропозицію очолити спортивну школу – роботи побільшало. Тепер окрім футзалу повинен думати і про інші види спорту. А їх у нас шість. Що стосується мене особисто – то щотижня у понеділок і четвер збираємося з друзями і граємо у футзал. Це і задоволення і здоров’я.

 

 

- Вам виповнилося 54. Позаду довге і насичене спортивне життя. Ніколи ні про що не шкодували?
- Ніколи. Можливо, футбольна кар’єра склалася б по-іншому, якби я погодився на переїзд до Прибалтики. Можливо, в мене не все склалося в «Авангарді». Але усе це компенсували вдалі виступи за рівненські футзальні клуби. Хай би там як, але я завжди отримував задоволення від гри. І серед іншого – двічі встиг виграти чемпіонат України з футболу серед ветеранів (понад 35 та понад 50 років). Я і зараз отримую насолоду від гри.

 ИСТОЧНИК:cardinal-rivne.com

Просмотров: 259 | Добавил: futsalukrain | Рейтинг: 0.0/0
Поиск

Календарь

>
> >
> >
> >
> >
Архив записей

Copyright MyCorp © 2017      Сделать бесплатный сайт с uCoz