Сайт об украинском мини-футболе - Национальная сборная Украины
 

МИНИ-ФУТБОЛ на УКРАИНЕ

 




Меню сайта

Категории раздела
Избранное [6]

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Форма входа

Главная » 2013 » Декабрь » 5 » Василь Симонов: «Без залучення футбольних брендів кризу не подолаємо»
22:44
Василь Симонов: «Без залучення футбольних брендів кризу не подолаємо»
Один з найавторитетніших українських футзальних функціонерів згадує про свої дітища і розмірковує про майбутній розвиток цього виду спорту.
- Як Ви опинилися у такому молодому спорті, як футзал?
- Після закінчення у 1985 році Харківського політехнічного інституту мене направили на роботу на Харківський завод електроапаратури. Там у відділі головного технолога я займався розробкою програм для фрезерних верстатів з числовим програмним управлінням. Паралельно відповідав у відділі за спортивно-масову роботу. Мені завжди подобався спорт. У 1990 році мене обрали головою колективу фізкультури «ЕХО» Харківського заводу електроапаратури, на якому працювало 12 тисяч осіб. Ми готували заводські збірні, займалися проведенням заводської спартакіади,  оздоровчими вправами і виробничою гімнастикою. Тоді разом із заводським комітетом комсомолу проводили молодіжні фестивалі. У нас була база відпочинку у Графському і там ми двічі на рік – на травневі свята і на початку жовтня, три дні проводили змагання з восьми видів спорту, серед яких був і футзал, та чотири культурних конкурсу. У нас створилася хороша міні-футбольна команда і, до того ж, ми грали на першість міста з футболу. Якось побачив в газеті «Комсомольська правда», що вона проводить турнір «Честь марки» серед заводських колективів, от так усе і закрутилося. З фінансуванням тоді все було гаразд. Ми щороку у листопаді на тиждень виїжджали в Сухумі на  навчально-тренувальний збір і це любительська заводська команда з футболу! Зрозуміло на якому рівні були ті збори, але все одно. Профком нас підтримав і перший турнір у нас був в Конаково, Тверська область. У команді грали тільки працівники заводу. Наймолодшому (Сергій Молчанов) було 22 роки, найстаршому (Юрій Кобзар) було 38 років. Ми там зайняли 2-е місце. Потім нас запросили брати участь в Євро-азіатській лізі, де ми взяли участь у двох розіграшах. Зональний турнір відбувся в Дніпропетровську і ми тоді обіграли запорізьку «Надію», яка була переможцем неофіційного чемпіонату України, 8:5. Вони до того чи то рік, чи то півроку нікому не програвали взагалі. Вийшли у фінальну частину, яка проходила у Москві і «Надія» її якраз виграла, а ми програли у плей-оф місцевій команді «Трансавто», але там така команда була: Гаврилов, Васильєв, Петренко, Соловйов, Маховіков, Перегонцев. Наша команда у першому таймі перемагала десь 8:2 чи 9:2, а у підсумку ми їм поступилися 9:11 – майстри є майстри. Потім на початку 1993 року  у нас був Кубок України, зональний турнір у Славуті і ми його не пройшли. Не зважаючи на це, ми заявилися у першу лігу в перший чемпіонат 1993 року. Перший тур у нас був в Монастирище, Черкаська область, Виграли ми ту гру у місцевого «Авангарду» 7:3 – таким був наш дебют у чемпіонаті. Тоді тренером команди був Валерій Габєлков. У другому домашньому турі тричі поспіль програли («Вуглик» (Макіївка) 6:7, «Україна» (Львів) 5:6 та «РІКО» (Котовськ) 2:6), а це було на початку жовтня, якраз 50 років заводу. Після цього поміняли головного тренера, новим керманичем став Роман Павлов.
- Чому відбулася така рання зміна тренера?
- Там склалася не дуже гарна ситуація. Проходило заводське свято і зранку було святкування, а ввечері мала бути гра. Наш тренер виявився не дуже готовим до проведення матчу.
- Як вдалося піднятися у вищу лігу?
- Переломним став останній тур першого кола, який відбувся в Южноукраїнську, тоді ми взяли курс на омолодження. Ми запросили зі спортінтернату хлопців 1977 р.н.: Сергія Вольвакова, який зараз працює в академії «Металіста»; Владислава Дуюна – відомого футболіста, який потім став чемпіоном Росії у складі «Спартака»; Павла Захарова, який пізніше грав за «Металіст» та «Нафтовик» (Охтирка), Ігоря Ломаку та Сергія Лукьяненко. З нового року став головним тренером Юрій Іванович Кобзар і ми знову вирішили омолодити склад і набрали в Харкові хлопців 1975-1976 р.н., от вони і склали наш кістяк на багато років вперед: Олександр Кузьменко, Юрій Кутарєв, Сергій Караченцев, Сергій Анцупов, Сергій Новиков, Юрій Крамаренко. У першому сезоні в першій лізі зайняли 5-те місце, в наступному 3-тє і піднялися у вищу лігу, але там була цікава гра. Знову в Монастирище. Тоді перед останнім турі одна київська команда знялася і замість неї включили команду банку «Аваль». Тоді таке було можливо. Команда вважалася сильною, в ній грали відомі гравці з футболу. Ми тоді заочно боролися за третє місце і путівку у вищу лігу з київським «Уніспортом». Може і в цьому була причина такої своєрідної заміни команди. Перед матчем з «банкірами» від їх гравців нам надійшла пропозиція віддати їм очки: «Віддайте нам очки, бо вони нам потрібніші, а якщо ні, то ми вас все одно приб'ємо». Ну ми їх й обіграли 10:8. Потім зіграли внічию з ще однією київською командою «Університет» (майбутній «Інтеркас») 6:6 і обіграли господарів 6:3. К тому в останньому турі не все було в наших руках, усе залежало від результату «Уніспорту». Коли ми повертались додому, то я зателефонував і дізнався, що вони навіть програли і, таким чином, ми зайняли третє місце. Взагалі наша команда постійно омолоджувалася. У першому ж сезоні у вищій лізі Сергій Анцупов, якому було лише 19 років, забив 43 м’ячі і став другим бомбардиром чемпіонату після Ігоря Москвичова.
- Відчувався брак грошей?
- З 1995 року завод нас вже фінансово не підтримував і ми організували футбольний клуб «ЕХО». Клубу допомагала торгово-промислова фірма «ЕХО», яка була при заводі. Вони нам давали заводську продукцію, наприклад бритви, лічильники за відпускними цінами, а я їх розвозив на фурі і здавав в універмаги на реалізацію. Нам виділили для реалізації Донбас: Донецька та Луганська області. От різниця в ціні і йшла на клуб. Але тих грошей не вистачало на функціонування команди. Щосезону у нас був відтік футболістів. Команда у нас була незаможна. Коли не було грошей, то я ставав президентом клубу і ходив шукав гроші, писав різні листи. Коли знаходили спонсора, то він ставав президентом, а я начальником команди.  У нашому клубі хлопці грали практично безкоштовно і у нас була усна домовленість, що якщо більш успішна команда когось покличе, то ми його відпустимо. Однак, навіть при такій нестачі грошей у нас не було такого, щоб ми кудись не виїхали, не було жодної неявки. І завжди команда їздила в повному складі - 12 осіб, охоче довіряли молоді.
- Як у Вас з’явилася ідея створити футзальну школу?
- 1997 рік став для переломним, бо ми зрозуміло, що необхідно собі цілеспрямовано готувати зміну, а не так, як раніше, коли ми брали гравців з футбольних шкіл Харкова, давали їм півроку-рік на обкатку і запускали в цей конвеєр – вищу лігу. В цьому році ми організували першу в Україні спеціалізовану футзальну школу «ЕХО». Прикро, що вона проіснувала лише до 2010 року. 1 квітня керівники спортивного товариства «Україна» вирішили її ліквідувати. Проходила так звана «оптимізація» і об’єднали три школи з різних видів спорту: футзал, баскетбол і бадмінтон. Я керував школою усі 13 років, а після цього став старшим тренером відділення футзалу. Потім спохватилися, що футзал не може бути в СДЮШОР, бо не є олімпійським видом спорту і нас перевели в ДЮСШ «Волна». Там досі животіють два тренери – один працює на «Моноліт», а один на «Локомотив». Коли ж ми починали, то у нас було 9 тренерів. Нашій школі є чим похвалитися, адже 10 гравців заграли у національній збірній: Олександр Хурсов, Артем Ковальов, Євген Юнаков, Олександр Кондратюк, Дмитро Бондар, Денис Овсянніков, Сергій Якунін, Дмитро Федорченко, Євген Ланко і Євген Сірий. Останні боєздатні групи 1992, 1993 р.н. ми віддали «Локомотиву», а 1994 р. н. «Моноліту» - на тому цілеспрямована робота школи й закінчилась. А зараз – це жалюгідне видовище. Шкода, що нас ніхто не підтримав. Я звертався і в Федерацію футболу Харківської області, і в Асоціацію міні-футболу Харківської області, і в Асоціацію міні-футболу України, але все марно. Раніше Харків був центром розвитку дитячого футзалу, а зараз уже такого немає.
- Ви доклали руку і до створення відомого турніру «Кубок Звільнення». Розкажіть про нього.
- Колись ми їздили на різноманітні передсезонні турніри, наприклад Кубок великого Дніпра, Кубок Донбасу і т.п. От якось і вирішили: чом би нам не провести власний турнір? От в 1997 році і провели вперше «Кубок Звільнення». Тим більше, що у нас був Палац спорту «Ювілейний». Тоді були хороші часи, адже нам його давали безкоштовно на ігри, тренування, матчі турніру і на дитячі змагання. Михайло Пилипчук, Володимир Шумілкін, Михайло Добкін, коли були мерами, то завжди йшли назустріч нам в цьому плані. У нас тоді були чудові судді: Юрій Рудинький , Ігор Бік, Юрій Воложенко. В серпні і організували перший турнір, причому він одразу став міжнародним. Нам вдалося зібрати 4 команди: «Інтеркас» (Київ), «КрАЗ» (Кременчук), «Будівельник-7» (Челябінськ) і ми. Кияни перемогли, гості з Росії посіли друге місце, а третє було за нами. З того часу він щороку і проходив. В певний момент став найбільш представницьким на теренах країн колишнього Радянського Союзу. Спочатку ми його проводили самі, а в 2001 році ініціювали створення Харківської обласної асоціації міні-футболу і турнір перейшов під її егіду. Іноді збирали і по 16 команд, але ідеальний варіант, як на мене, 8, просто керівництво ХОАМФ весь час вимагало більшої кількості команд. Вони за рахунок цього наповнювали свій бюджет, але це неправильно, що за 4-5 днів турніру Асоціація отримувала 60-70% своїх річних доходів. На самому ж турнірі почали економити як могли, то буклети не треба робити, то «Політех» з Санкт-Петербурга попросили автобус, щоб довіз до вокзалу, а їм кажуть «платіть», «Іберія Стар» (Тбілісі) просила їх з аеропорту забрати і те ж саме. Врешті-решт, мені стало соромно перед командами і в 2009 році я відійшов від справ по організації цього турніру. Організатори займалися не тим, чим потрібно було і потім він проводився на дуже низькому рівні, став аматорським. А в цьому році він наказав довго жити - у рік 70-ї річниці визволення Харкова від фашистських загарбників.
- Чому залишили своє дітище - тоді вже «Універ-Харків» у 2002 році?
- Втратив інтерес. Знаєте, буває таке перенасичення усім і просто вирішив піти. Мені цікаво було працювати з командою, але коли мені стали доручати секретарську роботу, в т.ч. займатися вітальними листівками з Днем народженням спортивних начальників, спонсорів, то я вирішив піти. Це була остання крапля, до того ж «ЕХО» прибрали з назви команди. Мене ніхто не виганяв,  пішов сам і повністю перемкнувся на школу, а через три роки за підтримки АМФУ організували Українську дитячо-юнацьку футзальну лігу (УДЮФЛ). Першим президентом став В’ячеслав Деонега, а я став виконавчим директором. Ми систематизували і почали організовувати усі дитячо-юнацькі турніри, будувати інститут юнацьких збірних. Наші команди регулярно їздили на турніри в Росію, Польщу, Іспанію. У 2009 році мене обрали президентом, а в березні цього року я склав з себе повноваження, бо почав займатися іншою роботою, яка не могла суміщатися з керуванням лігою. Нещодавно новим президентом обрали Андрія Анатолійовича Лесика, депутата Харківської міської ради, президента благодійного фонду ФК «Прем’єр», тобто людину, що не байдужа до спорту. Він людина молода та енергійна і з новими ідеями, тож думаю, що це піде на користь.
- Що думаєте про те, що на юнацькому рівні ми досить часто щось виграємо, а в національній збірній весь час відбувається регрес?
- В Іспанії вибудувана стійка піраміда футзалу і школи розділені, тобто є окремо футбольні, окремо міні-футбольні, а не так, як у нас, що навіть немає навчальної програми з футзалу. Через це фактично ми не маємо права відкривати нові школи. 95% учасників УДЮФЛ – футбольні школи. В Іспанії правильний підхід до дитячого спорту – там діти просто вчаться і немає ніяких завдань, щоб перемогти. Коли вони програють, то особливо не переживають, а у нас це – трагедія. У нас же завжди є спонсор, який ставить завдання перемогти, а якщо не переможуть, то не дасть більш грошей; тренери накачують дітей «треба перемогти» і від цього йдуть усілякі підстави. Тому на дитячому рівні ми й сильніші, але чим більше вік, то тим важче нам з ними грати. В Україні досі немає такої системи підготовки, тому що більшу половину наших професійних клубів це не цікавить. Підготовка резерву є тільки в «Урагані», «ЛТК» та «Енергії», причому у львів’ян вона існує формально, керівництво дуже мало уваги приділяє цьому питанню.
- А як же харківський «Локомотив»?
- Як я вже казав, ми віддали «Локомотиву» групу 1992-93 р.н. Знаю, що у них ще є команда 1997 р.н., але це всього лише одна команда. Її тренує Олександр Кузьменко в ДЮСШ «Волна». У «Кардинала» в Рівному є школа ДЮСШ-4, але через відсутність фінансування вони не беруть участь в змаганнях УДЮФЛ. У Хмельницькому почали організовувати школу і там є певні зрушення у цьому напрямку. У «Єнакієвця» своєї школи немає, просто склалася така ситуація, що дешевше купити готового гравця, ніж готувати його протягом декількох років, тобто витрачати на нього сили, фінанси, час. Я вважаю, що треба підвищувати суми компенсацій за підготовку гравців, бо це має бути економічно вигідно, а у нас навпаки. Хотілося б щоб нове керівництво АМФУ суворіше дивилося за виконанням регламенту. У позаминулому році згідно з ним клуби екстра-ліги мали виставляти по дві команди в УДЮФЛ у будь-які вікові категорії, а команди першої ліги по одній. Минулого року цей пункт прибрали. Друга проблема, яку вже відзначав – це те, що за 20 років існування АМФУ досі не написана навчальна програма підготовки для ДЮСШ, а це база. Без неї обласні управління, міністерства не мають права відкривати спортивні школи. Що найцікавіше, так це те, що в Університеті фізвиховання була ціла когорта футзальних спеціалістів: Геннадій Анатольєвич Лисенчук, який керував кафедрою футболу, Микола Пилипович Повисший, Володимир Васильович Залойло і вони ж написали програму для футболу, а до футзалу руки не дійшли. Значить так їм був потрібен футзал.
- Норму регламенту про команди в УДЮФЛ хтось виконував?
- Три команди виконували регулярно: «Енергія», «ЛТК» і «Ураган».
- Чому, на Вашу думку, у такому багатому на футзальні традиції місті, як Харків, залишилася лише одна команда, яка грає на високому рівні?
- Усе упирається в фінанси. От коли керівництво АМФУ зможе переконати керівників футбольних клубів при своїх структурах створити футзальні команди, тоді справа піде на лад. За приклад можна взяти європейські клуби, наприклад «Барселону», «Реал», «Бенфіку», «Галатасарай», «Фенербахче» і т.п., які культивують багато видів спорту. Багато наших клубів мають свої академії і зрозуміло, що не всі потраплять у професійний футбол. Можна було б з випускного року тих, хто не тягне футбол, відправляти у свою футзальну команду. Якщо в екстра-лізі гратимуть «Шахтар», «Дніпро», «Динамо» і «Металіст», то одразу знайдеться багато інших команд, які захочуть з ними позмагатися, бо це бренди. За таких обставин у вболівальників буде великий, зовсім інший інтерес, одразу з’явиться телебачення. Я думаю, що це єдиний реальний шлях виходу з кризи, у якій опинився наш футзал. А от як їх переконати, то це вже завдання Асоціації.
- Ви багато працювали з молоддю. Кого можете виділити з гравців до 21 року, які можуть стати основою збірної у майбутньому?
- Це Юрій Савенко, Петро Шотурма, Євген Сірий, Дмитро Шамлі, Віктор Кравцов, Тарас Королишин, Максим Литвинов, Андрій Лисенко, Володимир Разуванов. Ці всі гравці взялися не на порожньому місці, а втому числі і завдяки роботі УДЮФЛ. Мені «ЛТК» нагадує наше «ЕХО» 15-річної давнини – вони не бояться довіряти молодим і гравці ростуть. Тільки у них, завдяки Юрію Михайловичу Шацькому, набагато краще ситуація з матеріально-технічною базою і фінансами. От Рось, Свірдов, Шпігар пограли за луганчан і перейшли в іншу команду. Юрій Шацький створив там відмінну матеріальну базу: три спортзали, академія, готель, стабільне фінансування. Проблема в інших клубах, наприклад в «Локомотиві» бояться довіряти молодим і гравці не бачать перспективи. А не треба боятися, тим паче, що зараз є регулярний чемпіонат і стадія плей-оф. Майстерність тренера якраз і проявляється як у вмінні працювати з майстрами високого класу,так і в тому, щоб давати шанс молоді, щоб у них очі горіли, а не гасли, і були стимули працювати далі. В «Урагані» йдуть правильним шляхом. Я вважаю, що там клубна робота організована на найкращому рівні в Україні. Там поступово підводять гравців з другої команди у першу, от на черзі Юліан Горбатий та кампанія. Івано-Франківськ і Луганськ – це два центри розвитку дитячо-юнацького футзалу на цей момент. Якщо АМФУ буде суворіше наглядати за дотриманням регламенту, то таких центрів стане набагато більше, а то у нас зараз брак кадрів і з’являється тенденція до запрошення легіонерів.
- Чому Ви перестали тренувати дітей?
- У 2012 році я залишив школу, бо тоді склалася неприємна ситуація. Я тренував дітей 2003-2004 р. н. у 116-й гімназії і нам під ці потреби виділявся зал. В кінці 2011 року змінилося керівництво школи і новий директор зайняв неправильну позицію: почав заважати працювати і намагатися усе перевести на платну основу. До кінця року ми з проблемами дотренувалися, хоча доходило до анекдотичних випадків: принесіть угоду зі школою, принесіть документ, що ви тренер,принесіть листа від ДЮСШ, принесіть довідку, що діти можуть тренуватися за станом здоров’я, потім сказали, що зі школи не прийнятна і треба з районної поліклініки і т.п. Три тижні нам не давали тренуватися, доки батьки не здійняли скандал, тоді вже нас пустили в зал. В наступному році поставили перед фактом, щоб діти переходили в платну групу. В той час проходила передвиборна кампанія Валерія Писаренка і батьки йому написали листа, а він нам обіцяв допомогти. На наступний же день мене викликали до начальника облради ФСТ «Україна» Анатолія Антоновича Бондаренка і він вимагав, щоб я забрав того листа, стався скандал і я вирішив, що якщо це нікому не потрібно, то піду.
- Кого б Ви включили у стартову п’ятірку «ЕХО» всіх часів?
- Все ж таки я назву дві п’ятірки. Перша: Сухомлінов – Кудлай, Кондратюк, Чернишов, Анцупов. Друга: Караченцев – Дєйкунов, Одегов, Хурсов, Д. Бондар. Можу сказати ще й за номінаціями: найшвидший – Ковальов, Ятло, найрозумніші – Кудлай, Кондратюк, Д. Бондар, Крамаренко; найвитриваліші – Ковальов, Юнаков, Замятін, найтехнічні – Дєйкунов, Кондратюк, Одєгов.
- Чим зараз займаєтеся?
-Я зараз продовжую працювати у футзалі, допомагаю молодим гравцям швидше адаптуватися у професійному спорті.  А також треную аматорські команди у Харкові.

Андрій Гулій, Український футбол

Просмотров: 158 | Добавил: futsalukrain | Рейтинг: 0.0/0
Поиск

Календарь

>
> >
> >
> >
> >
Архив записей

Copyright MyCorp © 2017      Сделать бесплатный сайт с uCoz