МИНИ-ФУТБОЛ на УКРАИНЕ

 Два роки тому в Угорщині, коли наша головна футзальна команда програла в чвертьфіналі в серії післяматчевих пенальті Азербайджану, усі дуже засмутилися. В унісон говорили: був такий шанс, така хороша сітка, а ми ним не скористалися. А хтось казав, що такого шансу в найближчі 50 років не буде. Як це не дивно, усе повторилося доволі швидко. Ми потрапили в хорошу групу, з якої у чвертьфінал повинні були виходити без жодних проблем. З трудом ми це зробили. Далі, у чвертьфіналі, був хороший суперник – збірна Хорватії. Найголовніше той, якого ми повинні були обігрувати. Ми це уже доводили в Баку (4:1). Ще цікавіше, у півфіналі турніру ми виходили на переможця пари Росія – Сербія. Усе було в наших руках, однак ми знову програли, знову не скористалися хорошою сіткою, знову у серії пенальті, і знову будемо жити надіями і минулими досягненнями.

Перед турніром тренери збірної Геннадій Лисенчук та Роман Ковальчик дружно в своїх інтерв’ю заявляли слово «медалі». Невже тренери нашої команди не уявляли рівень команд-суперниць? Невже вони до цього належно підготували збірну України і відібрали усіх необхідних гравців? Зараз знову почнуться розмови про того ж таки Макаєва, Романова, Струка, Бондаря, Валенка, Цвєлиха, Лисенка, Якуніна та інших. Говоритимуть і про Ципуна, який чомусь не потрапив навіть в заявку на поєдинок з хорватами після хорошого матчу з іспанцями. Будуть багато говорити чому поїхали ті, а не ті. Будуть багато говорити про «вічного» тренера нашої команди Геннадія Лисенчука. На жаль, усе це боляче.

Ще більше болі нашому футзалу додає факт ,що «без п’яти хвилин» в нашій Екстра-лізі залишилося шість (!) команд. Утім, це тема іншої розмови. По приїзді нашої збірної з Хорватії усі в один голос скажуть: «Нам не пощастило. Програли в серії пенальті, а це лотерея. А скажіть відверто: вам сподобалася гра нашої команди? Ми заслужили на півфінал? Ви бачили як за нього, скажімо, «рубалися» «маленькі» румуни з «великими» іспанцями?

Після супергольового першого тайму зі словенцями, наша команда «заснула». Прокинулася, на жаль, лише у другому таймі чвертьфінального матчу при рахунку 0:1 не на свою користь. Якщо відверто, то в грі з хорватами ми зіграли не свій найгірший матч на турнірі, однак зробили надто мало, аби пройти до півфіналу. У першому таймі наша команда моментами виглядала не так, як би цього хотілося. Неозброєним оком було помітно, що гравці бояться або не хочуть йти до кінця в певних епізодах. Хорвати неодноразово доводили, що з ними грати можна і треба. Це і зрозуміли наші гравці, але чомусь тільки після перерви, та ще й при рахунку 0:1 не на свою користь.

На щастя, після перерви ситуація на майданчику змінилася. Українці нарешті повірили в свої сили і побігли вперед. Що найважливіше, не без успіху. Чепорнюк зрівняв рахунок у матчі і вселив надію в позитивний результат. Допомогти Україні могли арбітри матчу, але, звісно, на це сподіватися у Хорватії було марно. Хіба не могли вилучити Новака, який «зрубав» вихід Журби сам на сам? Та й добре тут, що нас не дуже «душили» у лігві суперника. Ми мало створювали і мало забивали. Ми пізно «прокинулися» і згадали де і за кого ми граємо.

Ще не забули моменти з якою легкістю розривали оборону суперника «таймівська» четвірка: Овсянніков, Легчанов, Кондратюк, Якунін. Останнього в збірну не викликають, передостанній після важкої травми, та й грає вже за іншу команду. Павленко та Чепорнюк лише зрідка разом з Легчановим та Овсянніком нагадували колишню «Тайм-машину». З гравців Локомотива найбільше потішив Журба. На жаль, не потішив у серії післяматчевих пенальті. Перед ним не забив Кондратюк. Потім забив Павленко і останній удар збірної України на чемпіонаті Європи зробив Легчанов.

Хорвати нам були під силу. У нас був шанс, яким ми не скористалися. Рівень гри нашої команди у Хорватії довів, що чвертьфінал нам максимум, а пенальті наша слабість. Якщо відверто, то у 2012-ому ми пробили пенальті ще гірше ніж у 2010-ому.

ИСТОЧНИК: http://vgolos.com.ua/sport/187.html